Євген, по-домашньому Гелій, народився у Харкові на день Покрови 1927 року у родині літератора Івана Снєгирьова. Його дід по матері – Микола Собко – полковник царської армії, високоосвічена й багата людина, у радянський час зник без вісти. Мама Наталя одержала чудову домашню освіту, дивувала усіх своїм поетичним талантом. Двадцятилітньою вийшла заміж за студента фізико-математичного факультету Харківського інституту народної освіти і скоро стала мамою. Її чоловік обожнював себе геніального, дружині дозволив роль служниці. Він пробував працювати у школі, потім зайнявся літературою. Маючи турбуватися за сина і чоловіка, зводити кінці з кінцями, молода жінка забула про свій хист. Коли почалися судові процеси СВУ, Наталю Собко викликали на допити, розпитували про батька, про друзів-поетів. Таке життя довело її до страшної хвороби: спочатку вона перенесла операцію з приводу раку грудей, потім – дві трепанації черепу з приводу раку. У 34 роки вона стала німою, паралізованою при ясному розумі. Коли почалася війна, родина переїхала на Кавказ. Іван Снєгирьов служив у агітбригаді політуправління штабу, а Гелій бігав до школи та доглядав за мамою. Страшні напади болю й небажання зв’язувати синові руки дали матері сили: вона викинулася з вікна. З цього часу Гелієм опікувався Вадим Собко, молодший брат матері, письменник-орденоносець, лауреат Державної премії СРСР.
Гелій закінчив Харківський театральний, попрацював актором, викладачем. Згодом переїхав до Києва, там, на вул. Леніна 68 (нині Богдана Хмельницького) жив дядько з дружиною (професор В.Войтушенко). Гелій одержав роботу завідувача відділом публіцистики в редакції «Літературної України», став членом Спілки письменників. Працював Гелій Снєгирьов редактором і режисером (упродовж 7 років головним редактором, був членом партбюро) Київської кіностудії хронікально-документальних фільмів. Одружився з колегою, народився син Вадим. Словом, Гелій – еталон представника радянського середнього класу.
«Це був красень — вікінг, високого зросту скандинаво-слов’янин, — писав його друг мистецтвознавець Вадим Скуратівський. — Блискучий гітарист, прекрасно співав і страшенно подобався жінкам. Він пив життя повними пригоршнями: любив рибалку, полювання, добре танцював, був класним томадою, гнав геніальну снєгирівку (найкращий у Києві самогон)… Був дуже доброю людиною. Коли зустрічав тебе на вулиці, то перше, що запитував: «Обідав?» Запеклий автомобіліст і мотоцикліст, розбив два автомобілі. Оселився на Рогнединській, 3 біля синагоги Бродського (там є меморіальна табличка). Сусіди й сьогодні згадують, як друзі Снєгирьова кричали: «Браття, хто за водярою?»…
У 1966 р. у Бабиному Яру відбувся несанкціонований мітинг з приводу 25-ї річниці трагедії. У виступах Івана Дзюби, Віктора Некрасова, В. Войновича прозвучав протест проти запланованого владою будівництва стадіону на місці розстрілів. Гелій Снєгирьов усе зафільмував. І хоч плівка була вилучена наступного дня, копія потрапила за кордон. За цей вчинок Гелій розплатився посадою головного редактора студії: був «розжалуваний» у рядові режисери. Знімати кіно йому практично не давали, але друкувався. У 30 років Снєгирьов видав збірник оповідань «Літо вернеться», пізніше з’явилися повісті «Чи мав я право?» та збірка оповідань і повістей. Оповідання «Народи мені три сини» опублікував О.Твардовський у журналі «Новый мир». Згодом воно увійшло до «Антології найкращої європейської новели».
Єдиний друг Віктор Некрасов від того часу страшно запив. 17 січня 1974-го кадебісти провели обшук на квартирі Некрасова, Гелій Снєгирьов кинувся для психологічної допомоги. А кадебісти його запитали: «Гелій Івановіч, а ви нє возражаєтє, єслі ми і у вас сделаєм обиск?». І зграя чорних «Волг» підлетіла до його будинку, зайшли до квартири. Гелій сказав: «Робіть, що хочете», – ліг на диван і заснув. У той час його друга дружина, на 18 років молодша поетка Катерина Квітницька, яка подарувала сина Пилипа, кидала вбивчі репліки, хоч на друкарській машинці був початок вірша про її товариша Івана Дзюбу. Найбільше переполохалася 90-річна бабуся Марія. Старенька вирішила, що шукають самогонний апарат, тому сіла на скриню, де був змійовик, і просиділа п’ять годин, поки тривав обшук.
Нічого особливого в Гелія не вилучили, крім його «сумнівної» прози, гнівного листа Сталіну радянського дипломата, «нєвозвращенца» Фьодора Раскольнікова і магнітофонних записів пісень О. Галича. Може, воно й закінчилося б нічим, але Некрасов виїхав до Парижа, а Снєгирьов відмовився засудити цей вчинок товариша. За що був виключений із партії, із Спілки письменників і Спілки кінематографістів, звільнений з роботи. Вигнали навіть із Товариства мисливців, щоб не мав права тримати зброю. Дружині, з якою Снєгирьов прожив шість років, добродії порадили розлучилися. На знак протесту проти порушень прав людини в УРСР Гелій зрікся радянського громадянства, написав про це Брежнєву і вислав свій паспорт. «Настоящим заявлением я отказываюсь от советского гражданства. Такое решение я принял в те дни, когда вы проводите так называемое обсуждение проекта новой конституции. Газеты, радио, митинги орут о единодушном восторженном одобрении. В ближайшее время проект станет законом под всеобщее громкое «Ура!». Ваша конституция – ложь от начала до конца. Ложь, что ваше государство выражает волю и интересы народа… Ложь и позор ваша избирательная система, над которой потешается весь народ… Ложь и позор ваш герб, колосья для которого вы импортируете из Соединенных Штатов…» Президента США Картера Снєгирьов закликав підтримати рух дисидентів.
Із третьою дружиною, філологом Галиною Флакс, зійшовся за два роки до смерті, але після постійних сварок і скандалів вона від нього пішла.
Якось дядько, вмовляючи Гелія взятися за розум, кинув слова, що запали в душу бунтівника: «Он твоя мати сказала на допитах, що треба, і її не судили!». Тоді Гелій почав роботу над «Набоями для розстрілу». Він вивчив усі матеріали преси, віднайшов ще живих свідків справи СВУ. Боляче пережив Снєгирьов загадкову смерть на трамвайній зупинці єдиного свідка справи СВУ – Матушевського. Письменник захворів на стенокардію, наслідком чого став крововилив у сітківку очей і виникла загроза втрати зору. Допити довели Снєгирьова майже до сліпоти, але він продовжував писати. Так з’явився його «Роман-донос», «репортаж із зашморгом на шиї», головний твір життя Гелія Снєгирьова. Вперше в СРСР з’явилася правдива розвідка «Набої для розстрілу» про цей політичний процес у «країні – хижаку, країні – нищивнику усього живого, країна, в якій усі без винятку кажуть не те, що думають.» Гелій віддав рукопис до надійних рук із умовою, в разі, коли з ним щось трапиться, переправити твір на Захід. «Набої для розстрілу» можна прочитати http://diasporiana.org.ua/wp…/uploads/books/5981/file.pdf
Княжий Самбір http://diasporiana.org.ua/…/5981-snyegirov-g-naboyi…/
Секретні реляції за підписом Андропова повідомляли: «Особливим антисовєтизмом просякнуто пасквіль Снєгирьова «Звернення до вождя». Подібне не прощалося. 22 вересня 1977-го о 9.20, коли вийшов із дому й прямував із вул. Тарасівської до ботанічного саду, його запросили до блакитного «рафіку». Відвезли до слідчого ізолятора КДБ на вул. Ірининській. Після обшуку й допитів слідчим Слобоженюком доправили до камери. Вимоги: публічно відмовитися від «хибних поглядів», виступити з відкритим осудом друзів. 30 жовтня Гелій Снєгирьов оголосив голодування: «На знак протесту проти 60-річчя Жовтня, 60 років насилля та брехні, проти нової конституції». На 9-ий день «сухої» голодівки його скрутили і нагодували м’ясним бульйоном через зонд. «Досвідчені тюремники швиденько мене нагодували — у кайданках, із виламуванням рук, до хрусту в хребті», — записано в щоденнику. У березні 1978-го Гелієві Снєгирьову стало значно гірше: загострилася коронарна недостатність (стенокардія), крововиливи в сітчатку очей. Його поступово паралізувало — спочатку праву ногу, з’явилися болі в стегні й усіх кістках. Він перестав випорожнюватися, організм поволі затруювався. Померти Снєгирьову не дають, але й не лікують. Під цими «медичними тортурами», як висловився письменник, він погодився підписати щиросердечне розкаяння, відкритий лист до Віктора Некрасова. Того ж дня Снєгирьова на ношах доставили до Жовтневої лікарні помирати — повністю паралізоване тіло нагадувало мумію; зробили операцію на хребті. «Це було 24 березня, — занотував у щоденнику. — Із цього дня я перестав молитися… Я або забував про молитву, або згадував, але швидко губив думку, або зіжмакував і не доводив до кінця. Господь не приймав моїх молитов… Зате курити став удвічі більше». В’язничні записи Снєгирьов завершує словами: “Я нікого не продав, не зрадив. І все. І крапка”. Влада надрукувала його лист 1 квітня 1978 року. Гелій Снєгирьов вимагав відпустити його додому, але КДБ хотіло ще однієї викривальної статті у західній пресі.
Снєгирьов помер у тяжких муках уночі проти 28 грудня 1978 на лікарняній койці. У довідці про розтин: «Рак передміхурової залози з метастазами в усіх частинах тіла».
Коли друзі зійшлися до моргу на призначений час, виявилося, що Гелія Снєгирьова вже поховали 1,5 год. тому. Тіло перед тим кремували.
Похований поряд із батьком на Байковому кладовищі в Києві.
Старший син, Вадим Кастеллі, — кінорежисер, автор стрічки «Вперед, за скарбами гетьмана!».
Пилип Снєгирьов — лікар, опікується літературною спадщиною батька.
Трагічна доля автора підтвердила правдивість передмови, складеної ним до останньої книги: «Візьми до рук книгу, брате мій, зарубіжний українцю, і знай: тут, на батьківщині твоїх предків, у твоєму рідному краї дуже погано. Дуже».
