30.12. 1912 р. у Одесі народився король гумору Андрій Сова. Дитинство провів на березі моря на Балківській, першій і останній вулиці Молдаванки в будинку діда Онуфрія. Коли підріс, віддали в приватний дитячий садок Клавдії Шевельової, де його навчали читати, декламувати, ліпити, малювати та правил ґречності. За це навчання мати віддавала майже половину місячного заробітку. У часи визвольних змагань студії припинилися, сім’я перебралася до родичів на Полтавщину. Там Андрій закінчив два класи. Коли повернулися додому, діда вже не було, а будинок став власністю чужих людей.
Довелося винаймати житло. Совік (так казали друзі) пішов навчатися в українську школу ім. Івана Франка, де до революції був Інститут шляхетних дівчат. Зі щирим теплом згадував артист учителів української, німецької, російської мов. У школі підліток уперше вийшов на сцену як герой п’єси «Робін Гуд». Нарешті Андрій Сова вступив до школи плавскладу, бо завжди мріялося: «Моряками станемо! А там — матрос, чи капітан, чи кочегар, — значення не мало. Головне — море». Та не Сейшели, не Канари довелося споглядати мотористу І класу, а у МТС степового села готувати трактори до сівби. Тільки в голодний 1933-ій отримав «Морехідну книжку» й дістав направлення на теплохід «Цюрупа». У рейсах по Середземному морю Андрій не зміг приховати талант майбутнього артиста: в закутку біля трюму (це місце хлопці охрестили брехалівкою) збиралася вільна від чергування команда і часто чулося: «Совушко, підкинь трошки гумору. Зобрази парочку речей із власного життя». І Совушка один представляв театр у мініатюрі, видавав одеські хохми, а коронним номером була роль холодильника.
У 23 роки вступив до театрального училища. Перша кінороль у Мирона Білинського «Стара фортеця». У фільмі грав і Марк Бернес, який почав заохочувати юнака: «Розпрямляй крила, Сово, на всю широчінь». Потім брав участь у фільмах «Морський яструб», «У далекому плаванні», «Максимко», «У мирні дні», «Голубі дороги». У 1940-му зіграв роль орангутанга в «Таємничому острові» Бориса Шелонцева.
Під час війни студія евакуювалася до Ташкента. Сова одразу попрямував до військкомату, але Марк Бернес порекомендував колегу режисеру Леонідові Лукову на роль артилериста в фільмі «Два бійці». За його участю створено також картини «У далекому плаванні», «Я — чорноморець».
Повернувся до Одеси в травні 1945 року, де чекали на нього старенький батько та сестра Марія: мати померла, старший брат загинув на фронті.
Знайомство з Амвросієм Бучмою змінило життя Андрія Сови: він став штатним актором київського театру офіцерів. Одесит був голодним, бо зранку в роті крім цигарки – нічого; і у репетиційну перерву мчав до крамниці – заморити черв’ячка. І, треба ж! зіткнувся з дівчиною, яка його враз полонила. Приговорюючи шматик халви з хлібом, запиваючи ситром, пригадував її косу, фігуру… Прибіг на репетицію, а дівчина там. Виявляється, Галина Жирова теж актриса, щойно з Москви приїхала. На Андрія – нуль уваги, прізвища його ніколи не чула, у фільмах не бачила. Та ще й друг усе розвідав: єдина донька генерала, повний облом.
І от у будинку офіцерів вистава. Аншлаг. У першому ряду батьки Галі. У неї головна роль, у нього – роль піаніста і одне речення… Наступного дня Галя наче помітила Андрія сказала, що він сподобався її мамі. Дійсно, вона вмовила дочку придивитися до Андрія: «Придивися до нього. Він — талант!». Закоханий із першого погляду козак, як орел розправив крила. І закохалася дівчина в нього, і грізний татусь благословив їх. Вони скромно розписалися і почали творити родину. «Мама розповідала, як би не було скрутно, вона завжди відчувала, що вона – за спиною сильного чоловіка. У період, коли батьки залишилися без роботи (голод, саме народився мій брат Олександр, було скрутно з грошима) батько, маючи необхідні інструменти чоботаря, робив взуття і ніс на базар продавати, щоб прогодувати родину. Він не цурався жодної роботи. Клеїв якісь коробочки з картону, лакував їх і теж продавав.» Син Олександр – перекладач при МАГАТЕ у Відні, й досі вдячний татові за те, що навчив його не халтурити, робити все ґрунтовно. Рід Сови продовжують онука Ольга — тлумач із французької, німецької та англійської мов і правнучка Софійка.
Коли театр ліквідували, Галина Жирова стала актрисою театру імені Лесі Українки, Андрій Корнійович залишився при філармонії та повністю перейшов на гумор – «Театр Сови». Упродовж 20 років читав гуморески при аншлазі. Заприятелював зі Степаном Олійником та Павлом Глазовим.
23 листопада 1960 року Андрій Сова дістав аж дві чудові звістки: про народження доньки Валентини та про присвоєння йому звання заслуженого артиста УРСР. Дочка трохи підросла й почала супроводжувати батька в гастролях по всіх куточках Союзу. Мала терпляче чекала за кулісами, доки тато виступить. Були виступи А. Сови в Польщі, Німеччині, Чехословаччині, Америці, Франції, Канаді. Валентина й собі стала актрисою, педагогом, працювала у театрі «Колесо».
Якось Андрій Сова з сином каталися на санках і батько травмував ногу. Пройшли роки і от, вигулюючи собаку, Андрій Корнійович побачив чудовий листок на снігу. Нахилився, щоб підняти, а розігнутися не зміг – йому відмовили ноги. Та Сова ніколи не здавався: грав, сидячи у кріслі. 16 років тривала його боротьби з хворобою: щодня сувора дієта (вівсяна каша без солі, з морською капустою чи яблуком, горіхами), щоб бодай не набрати зайвого кілограма, бо ходити й так тяжко. Гімнастика за будь-якої погоди (40 хвилин вправ щоранку). Інколи скаржився доні: «Коли б хоч на секунду його позбутися, який би я був щасливий!» Любив тишу. Старався нікого не обтяжувати своїми клопотами. На милицях обслуговував себе сам. Хоч не любив, коли треба було кудись їхати, їздив на город в Осокорках. Стелив біля грядки килимок, ставав навколішки й підрізав підпушував кущики.
Протягом багатьох років тричі на тиждень приходили до нього на Червоноармійську студенти Київського училища естрадно-циркового мистецтва по науку. Викладати в Театральному інституті імені Карпенка-Карого не дозволили: мовляв, не має вищої освіти.
Дружину відпускав на тривалі гастролі. Навіть заохочував, бо ніщо не повинно порушувати життєвий ритм.
Андрій Сова любив свій день народження: починав відзначати його 13 грудня, на Андрія, а закінчував на Новий рік. До 82 років не дотягнув. Помер 11 грудня 1994 року. Похований 13 грудня на Байковому кладовищі.
