«Дворянином із дворян» називали друзі Михайла Старицького, бо князь пишався родоводом, міг годинами розповідати про гілки свого роду:
Миргородська гілка аристократичного роду Михайла Старицького (наголос на другому складі), що походив від Рюриковичів, від Володимира Мономаха, мав за родичів монархів Великобританії, Франції, Норвегії; у ХVII столітті князь Старицький пристав до запорізьких козаків, і з того часу понеслася слава про козаків-аристократів: про архімандрита Києво-Печерської лаври Варнаву Старицького, прадіда письменника Василя Михайловича Старицького, полкового обозного;
Полтавська молодша гілка Старицьких (наголос на першому складі від м. Стариця) – від князя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо, від брата московського царя Івана ІІІ. З цієї гілки походив гідрограф, контр-адмірал Костянтин Старицький; полтавець Єгор Павлович Старицький (1825-1899) – юрист, сенатор (1867), член Державної Ради (1879), голова Департаменту Законів Сенату (1883 — 1885), визначний діяч судової реформи 1864; його дочка – Наталія Єгорівна Старицька, дружина творця ноосфери Володимира Вернадського.
Отже, Михайло Старицький мав понад тисячолітній родовід, а царі й 300 років не мали; мав родичів-монархів і дозволяв собі згорда дивитися на царський рід. Чи не тому Старицький на власні кошти створив український театр, кращий за імператорський, платив більше, ніж цар своїм акторам, мав найкращі декорації, акторські костюми? Цар навіть кілька разів запрошував його театр до себе, зваблював акторів, щоб перейшли до нього.
Народився М.Старицький 14 (2) грудня 1840 р., у с. Кліщинці на Полтавщині (тепер Черкащина). Батько — Петро Іванович, відставний ротмістр, шляхтич із давнього роду. Мати, Анастасія Захарівна Лисенко, нащадок чернігівського полковника Івана Лисенка, пишалася своїми пращурами: полковником Лисом (Лисенком) Вовгурою з часів Хмельниччини; турецьким пашею Булюбашем, який втік на Січ від гніву султана. Змалку свою сиву мудрість переливав у Михайла Старицького дід Захарій Лисенко: у своєму маєтку він зібрав чудову бібліотеку, добре знав французьку мову, передплачував французькі газети, зачитувався Вольтером. Виховував маленького Михайла і дядько по матері, син діда Захара, Олександр Захарович Лисенко. Дядько був одружений із простою селянкою, кохався в козацькій старовині, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Він дав Михайлові початкову освіту, виховав у хлопчика любов до народу, інтерес до його історії та народної творчості. Уся родина говорила чистою українською мовою, любила народні пісні.
Помер батько, слідом за ним пішов дідусь, сестра та двоє братів. Ці нещастя добили неню – і 10-річний Михайло лишився круглим сиротою. З роками Старицький не дуже любив приїздити в рідне село. У рідній хаті здавалося ніколи звідти не вивітрювався запах ладану за померлими. У останній рік життя недільного вечора до Кліщинців приїхали Михайло Старицький, Микола Лисенко та Марія Заньковецька. Просто неба влаштували концерт. На горі стояв високий (190 см) сивий красень Старицький і на прохання селян дуже гарно виконував пісню «Ніч яка місячна». За часів совєтів Кліщинці, могили предків письменника затопило Кременчуцьке водосховище.
Опікун, двоюрідний дядько Віталій Лисенко, батько майбутнього композитора, забрав юного бешкетника у свою сім’ю. До Михайла ставилися, як до власної дитини, говорили українською, англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Михайло та молодший на два роки Микола були троюрідними братами; вони швидко здружилися. Потім була гімназія: у Лисенка 2-га Харківська, у Старицького – Полтавська. Багато часу хлопці проводили разом: обоє любили вечори, бали, театр; вони навіть перше кохання мали єдине – білявку Теклю. Заради неї втекли з дому, дуетом співали серенаду й удостоїлися честі поцілувати ручку.
У 1859 році Микола Лисенко та Михайло Старицький вступили до Харківського університету. Наступного року через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і брати перевелися до Київського університету, стали членами Київської (Старої) громади. Родичі та друзі М. Драгоманов, М.Старицький, М. Лисенко, П.Косач, Тадей Рильський відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. Вони мандрували Україною, збирали фольклор. Так, у 1861 році Лисенко та Старицький провели новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, автора гімну України Павла Чубинського.
Коли в травні 1861 р. було перепоховання Т. Шевченка, київські студенти шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі. Так утвердилася тяглість нашої історії: нащадок княжої Русі ніс на раменах прах Тараса Шевченка, щоб поховати його на Могилі козацького монастиря біля трьох полеглих гетьманів.
У 1862 р. родичі Старицького по лінії батька — дворяни Родзянки, виїжджаючи за кордон, передали йому в спадщину садибу в селі Либіхівка, прекрасний будинок і величезну бібліотеку. Михайло став справжнім поміщиком, зачастив полювання. Це захоплення призвело до хвороби — він дуже простудився; наслідки ускладнення: захворювання серця, сильні болі мучили до кінця життя.
https://www.youtube.com/watch?v=iUQCEJhYUk4 У Кліщинцях Михайло закохався у селянку Степаниду і написав їй поезію «Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай…», але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг. До чудових слів Михайла «Ніч яка, Господи» Микола Лисенко написав музику – пісня-згадка про кохання до Степаниди. Лисенки, дізналися, що Михайло лежить хворий, привезли з Полтави лікаря, потім забрали Старицького у маєток у Жовнині й довго лікували. Доглядала хворого Михайла рідна сестра Миколи Лисенка, 14-річна Софійка.
Маленька, жвава, кароока дівчина з дитинства була закохана у троюрідного брата. І між молодими людьми спалахнуло взаємне почуття. Що робити? Утекти? Софія в усьому зізналася матері й батьки дали згоду на одруження. Молодих обвінчав батюшка в сусідньому селі, додавши два роки Софії й один рік Михайлові. Прожили разом 41 рік, вона пережила чоловіка на 20 років.
Через два роки Михайло Старицький знову повернувся до Києва та закінчив університет. Михайло працював над удосконаленням мов: англійської, німецької, французької. Михайло Старицький активно працював у «Київській громаді», до якої входили Павло Житецький, Павло Чубинський, Тадей Рильський, Михайло Драгоманов, але в 1863 р. набув чинності Валуєвський циркуляр, і найактивніші громадівці потрапили за ґрати, а гурток призупинив діяльність. У ці роки у львівських журналах вийшли друком перші вірші та переклади М. Старицького.
Благословилося молодим п’ятеро дітей:
Марія (1865-1930) – зовні дуже схожа на батька, актриса імператорських театрів.
Людмила (1868-1941) – письменниця Старицька-Черняхівська.
Оксана (1870-1942) – дитяча письменниця, дружина міністра освіти УНР Івана Стешенка. Старицька Ольга (1876 – 1887) – померла одинадцятирічною за 5 днів від тяжкої хвороби.
Юрій (1882 – 1936), народився останнім. Важкі пологи закінчилися нервовими хворобами матері. Юрій Михайлович здобув юридичну освіту в Імператорському Київському університеті Св. Володимира. У 1902 р. брав участь у студентській демонстрації і був затриманий, до революції перебував під постійним наглядом поліції. По закінченні юридичного факультету університету працював у Київській судовій палаті, очолював філію Київської «Просвіти». У грудні 1917 р. за розпорядженням В. Винниченка був призначений директором Біженецького департаменту при Міністерстві внутрішніх справ УНР. Навесні 1919 р. залишив посаду і переїхав до м. Сочі, де в його дружини художниці Варвари Савич був невеличкий маєток. Був членом Сочинської місцевої ради, але після доносу про його аристократичне походження у 1930 р. з дружиною був змушений поїхати до Сухумі. Там Юрій Михайлович Старицький займався адвокатською практикою, помер 1936 року.
Бажаючи дати дітям рідномовне українське виховання, Старицькі водили старших дітей до дитячого садочка сестер Ліндфорс (одна з сестер, Софія Ліндфорс, пізніше стала видатним педагогом С. Русовою). Сестри-виховательки мали свій домашній театр, ставили п’єси для дітей. Так об’єдналися домашні театри Старицьких, Косачів, Лисенків. Михайло Старицький почав перекладати відомі п’єси, писати власні, а геній Лисенка давав їм музичну душу. З’явилася «Коза-дереза», п’єса, написана генералом В. Александровим для своїх дітей, адаптована Старицьким, перетворена на оперу Лисенком. Поставлено перші музичні комедії «Чорноморці» (музика М. Лисенка, текст лібрето за твором Я. Кухаренка – М. Старицького) та «Різдвяна ніч» (музика М. Лисенка, текст лібрето за твором М. Гоголя – М. Старицький). І хоч Емським указом 1876 р. було підтверджено заборону перекладати і друкувати твори українською мовою, ставити українські п’єси, у 1876 p. Старицький переклав Шекспірового «Гамлета», поставив його у домашньому театрі та зіграв головну роль. Як бачимо, аматорський гурток Старицького—Лисенка перетворився на Товариство українських акторів, зусиллями якого було поставлено 13 власних п’єс. Іван Франко писав: «Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до, ні після».
Відчуваючи, як потрібний українцям для самоідентифікації театр, Михайло Старицький продав Карпівку, свою землю та маєток укупі з меблями у рідних Кліщинцях і вклав усе в перший професійний український театр. Своє життя і всієї родини він віддав Україні. З 1883 р. Михайло Старицький – директор театру. Він набрав штат: режисер – М. Кропивницький, актори – М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський І. Карпенко-Карий, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська – сто акторів, досить великий хор і оркестр, поліпшив умови життя всіх працівників. Артистам щойно виниклого українського театру встановлено гонорари за розцінками імператорських труп. Для трупи Старицький написав 35 оригінальних вистав. Музику до багатьох вистав писав М. Лисенко, він же працював із хором та оркестром, допомагав акторам удосконалюватись у виконанні вокальних фрагментів ролей. Троє дочок Старицького були акторками. Дружина Софія працювала касиром. Перші їхні вистави в театрі Бергоньє, далі гастролі нової трупи відбулися у найбільшому місті України, в Одесі. Трупа Старицького гастролювала у найкращих театрах Росії з величезним успіхом, було багато запрошень показати свої вистави.
Та друі хороші, поки у тебе є гроші… У 1885 році Старицького обшахраювали на 30 тисяч, він зібрав корифеїв, запропонував пару років потерпіти, попрацювати на паях, але корифеї не погодилися. Тільки молодь підтримала Михайла Старицького. У 1893 р. М. П. Старицький залишив антрепренерську діяльність та повернувся до Києва.
Без будь-яких коштів, навіть власного будинку князь не мав. Він і його діти сіли за чорну роботу. Писати українською мовою було нереально, отже, мова імперії…
М. Старицький разом із дочкою Людєю у чотири руки створили історико–пригодницький роман –трилогію «Богдан Хмельницький» («Перед бурею» (1894), «Буря» (1896), «Біля пристані» (1897)). У церквах Російської імперії виголошували анафему українському гетьманові, а Старицький створив дилогію «Руїна» і «Молодість Мазепи» та перекладав із англійської романтичну поему Байрона «Мазепа». Старицький переклав українською казки Андерсена і видав їх власним коштом. Його переклад «Сербських народних дум і пісень» і сьогодні неперевершений.
Михайло Старицький – автор слів-неологізмів: «мрія», «байдужість», «чарівливий», «пестливий», «завзяття», «нестяма».
Не зміг Михайло Старицький відмовити Олександру Мурашку позував для постаті Івана Сірка у дипломній роботі «Похорон кошового».
Справи в театрі, кочове життя, безгрошів’я підривали здоров’я Орла, а гайвороння його додзьобало. Це сьогодні можна ставити різні фільми за ідеєю того ж Люка Бессона, а тоді сценічні переробки «чистоплюї» трактували це як плагіат. Підняли ґвалт про виставу «За двома зайцями» (1883), хоч на афішах писали «за п’єсою І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках»; «Циганка Аза» (1888), за повістю Ю.Крашевського «Хата за селом». На захист М.Старицького виступили І.Франко, О.Потебня, Д.Багалій, М.Сумцов.
У 1903 р. Михайло Старицький мав останній публічний виступ на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.
Вранці 27 квітня 1904 р. в Києві від серцевого нападу відійшов у вічність український митець Михайло Старицький, який згорда дивився на царський рід. Ховали ж Михайла Старицького як на полотні О. Мурашка. Укриту червоною китайкою труну учні несли на руках до Байкового цвинтаря.
Микола Лисенко, прощаючись із побратимом, сказав: «Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле».
Залишити відповідь