– Ранковий сон розриває моторошне виття сирени, самоту пронизує жах, тому пхаюся на двір. А там на штахетику величаються уцілілі представниці дітей минулої війни. Вчепилися у торбинки, сидять мов під гіпнозом. Хоча – ні. Хомівна скупо хреститься, Софочка щось белькоче. Молитву? Ні, перебирає, чи не забула чого. Я теж прикидаю: аусвайс є, вузлик смерті є, акт на місце могилки є.
– Що, дівчата, невеселі? Мо’ заспіваємо! Нумо, Хомівно!
– Хапай труси, капці, майку – чимчикуй на Первомайку!
– Отакої! Знайшла, що згадати! У нас після совєтів одне слово лишилося – Первомайка, цвинтар Первомайський. Коли струсонув бах, Софочка видала:
– Ісчо адзін такой хлапок – і я на Асіпок. (Осипенківський цвинтар, де у Софочки куплене місце).
– Та не мовчи ти! – Хомівна до мене.
– Я? А мені ще рано до діда Капустяна! (балка, в якій оселився козак Капустян, нині там цвинтар Капустянка).
– Усьо, сусідоньки. Відбій! Хоч кожне покоління має свою війну, ми ще живі!
