«Бери, бери скорийш назад Твоє ледаче слово,
Коли поваживсь нам сказать: Забудьте рідну мову!»
(«Юго-западному оратору», 1864)
Українець, який не побоявся відповісти на «височайший указ» про заборону рідної мови – Михайло Максимович – учений-енциклопедист, перший ректор Київського університету український історик, філолог, поет, етнограф, ботанік, природознавець (попередник Дарвіна). Після підписання Валуєвського указу Михайло Олександрович 1864 р. у Москві видав альманах «Украинец» із посланням «Юго-западному оратору».
15 вересня 1804 р. на х. Тимківці, Черкащина народився Михайло Максимович. Його батьки були нащадками козацької старшини: батько Олександр Максимович 31-річний сільський суддя та 15-річна мати Глікерія з роду Тимківських. Початкову освіту Михайлик здобув у церковнопарафіяльній школі в Золотоноші. Згодом навчався у свого дядька, доктора права, професора Харківського університету Іллі Тимківського в маєтку Туранівцях «началам разных наук и по-латыни». Дядько «заронив у душу хлопчика перші зерна любові до філософії та взагалі до науки». Наприкінці 1812 р. Михайла віддали до Новгород-Сіверської гімназії, засновником якої був І.Ф.Тимківський, а директором — його тесть, статський радник І.І.Халанський.
Чотирнадцятирічним учнем Новгород-Сіверської гімназії Михайло зустрів кохання всього життя. За сніданком у садибі Павла Балюбаша він задивився на струнку бліду панну Лізавету Товбач, яка нагадала юному ботаніку білу лілею. «Німфея кандіда», – прошепотів худенький пуголовок у круглих окулярах. У тінистих алеях парку вони трохи поспілкувалися. Виявилося, що панна Лізавета – наречена племінника Балюбаша і на Спаса має бути весілля. З того часу Максимович не забував, не міг забути панну німфею і поклявся у довічному целібаті.
У 19 років Михайло закінчив словесний і природничий відділи філософського факультету Московського університету, згодом закінчив і медичний факультет. Здібного студента залишили в університеті викладачем і директором ботанічного саду. За десять років Максимович написав понад 100 праць: «Главные основания зоологии», «Систематика растений», «Ботаника»; написав «Курс математики», що був основним підручником кілька десятиліть у всій Російській імперії.
У 29 років він отримав ступінь доктора та звання професора, а за рік став першим ректором Київського університету. 30-літній ректор успішно провалив план російського царя Миколи І, який дозволив відкрити виш у Києві, як форпост русифікації України. Серед відомих учнів Максимовича – Іван Вернадський (учений політеконом), батько Володимира Вернадського. Максимович згуртував коло майбутніх кирило-мефодіївців, майбутніх членів «Громади»; запросив Тараса Шевченка на роботу художником. Так, у 1843 році відбулося знайомство геніїв, а наступного року Тарас Григорович подарував професору поему «Тризна» з власноручним підписом.
Максимович обґрунтував самостійність і самобутність української мови; виступав проти норманської теорії походження Русі, досліджував історію козацтва, гайдамаччини, за що Драгоманов обізвав його «цілим історико-філологічним факультетом». Якщо Іван Котляревський довів, що українською мовою можна писати класні несерйозні твори, то Михайло Максимович першим зібрав і видав три збірки українських пісень, які довели красу живої мови народу. О. Пушкін зізнавався: «я оббираю ваші пісні». Просвітитель мав намір укласти український словник, видати нове зібрання українських пісень, підготувати українську енциклопедію.
Звісно, якому царю потрібний такий ректор?! У 35 років енциклопедиста «пішли» у відставку. Кепський зір (ліве око майже не бачило), прогресуючий ревматизм підточували здоров’я, тому 40-річний феноменальний учений пішов у відставку з пенсією у 762 рублі за рік. Оселився на своєму хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівки Золотоніського повіту й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності; творив у звичайному сільському будинку, багато листувався з Т.Шевченком, П.Гулаком-Артемовським, Є.Гребінкою, М.Костомаровим, А.Міцкевичем. Частенько їздив до Києва та Полтави.
У 1847 р. на запрошення київського губернатора І. Фундуклея Максимович переїхав до Києва, редагував «Обозрение Києва», «Обозрение могил, валов и городищ в Киевской губернии». Наступного року повернувся у свій маєток і продовжив дослідження української минувшини. Року 1849-го він працював у архівах Москви, видав останню книгу “Киевлянина” (1850) і разом із Миколою Гоголем повернувся в Україну.
Уся його родина: мати померла, коли Михайлові було 25, батько, незаміжня сестра, гадав, що так буде завжди… Стан депресії вченого поглибився після смерті батька та заміжжя сестри, яка віддавала догляду за ним майже весь свій час. На 49-му році доля знову звела його з шляхетно білою лілеєю. Гай-гай, як вона змінилася! Чоловік Лізавети швидко проциндрив статки, маєтки прогайнував і пішов у кращий світ, залишивши вдову з двома дітьми. А чи він ліпше? Самотній М. Максимович почав глухнути, сліпнути, 30-річний целібат сприяв простатиту та втраті надії мати нащадка, тобто він потребував дружини-доглядальниці.
Лізавета згасала і її останнє прохання до Михайла було незвичним – одружитися з її дочкою Марією. Колись 30-річний Михайло Максимович був на хрестинах Марії Товбичевої, а сьогодні, обтяжений хворобами, а не грошима, має свататися до неї. За сльозами-риданнями дівчина зізналася, що з сусідом-офіцером кохалася, що вони навіть заручилися, але коханий загинув… От і вирішили вони укласти шлюб якнайшвидше. За шість тижнів до одруження Максимович написав трактат «Про недовигоду самотності, про значення одруження, про любов чоловіка до жінки, про покірливість і мовчазність дружини».
30 квітня 1853 року незайманий наречений повів під вінець Марію. Життя налагодилося, апатія розвіялася. Він відновив наукову діяльність, друк статей. Вже наприкінці 1857 р. вчений разом із дружиною приїхав до Москви. Там до них завітав Т. Шевченко і був зачарований Марією. Тарас заслуховувався чарівним співом Марії і присвятив їй поему «Марія».
І знову Максимовича потягло додому, в Україну, на Михайлову Гору, адже він паралізований, пересувався тільки у візку. У червні 1859 р. Тарас Шевченко гостював два тижні у Максимовичів на хуторі Михайлова гора, там він намалював портрети господаря та його дружини. Нерідко Тарас Григорович сідав біля вікна й дивився на Дніпро й Канівську гору на тому березі Славути. За традицією, не бувало вечірок без горілок. Скляночка перваку – «забілівки» стирала вік, тим більше, що Тарас на десять років молодший за друга. Знаючи, що Тарас має звичку зваблювати хазяйських дружин, Максимович нервував, ревнував і зітхнув, коли гостини закінчилися.
22 лютого 1860 р. у родині Максимовичів народився син Олексій. Знаємо, що він навчався в київській Колегії Павла Галагана, служив прокурором Вітебської судової палати; був одружений, мав 5 дітей.
М. Максимович брав участь у похованні Кобзаря, присвятив йому «Пісню про Тарасову річницю».
Михайло Максимович відчував подих вічності Все частіше він сидів, вдивляючись у Дніпрові далі, розглядаючи Тарасову гору. Навесні 1873 року поїхав до Києва, Москви Петербурга, побачився востаннє з друзями. 15 вересня, свій день народження провів із сім’єю. Сповістив, що час збиратися в дорогу, бо батько й дід прожили 69 років. У кінці жовтня Максимович викликав сина Олексія з Києва. Вчений визначив місце могили, велів викопати її, обшити деревом.
22 листопада М. Максимович попросив чорний одяг для себе й дружини. Сів біля вікна, дивився на Дніпро, на Чернечу гору, де покоївся його друг Тарас Шевченко, поки душа його не відлетіла.
Михайлова гора. Фото: Віктор Жадько
