Собко та похідні Собенко, Собченко, Собкович, Собчак – давні українські прізвища, що виникли як суфіксальний дериват від слов’янських двоосновних імен – Собіслав, Собімисл. Собірад, Собібор. Найдавніший запис імені походять з Перемишлянщини 1565 року Собко Войткович; у козацькому реєстрі 1649 Собко Голуб, козак Полтавського полку.
Давнє «собь» має кілька значень, тому прізвище Собко можна трактувати по-різному:
по-перше, так матері називали бажане дитя. Собко – «мій власний, милий, рідний»;
по-друге, «собь» – це власність, майно, багатство, скот, тому це прізвисько отримував багатий, гарний господар.
На Західній Україні Собками називали гонорових господарів.
Літописець Самійло Величко називав короля Яна ІІІ Собеського – Собком. У чумаків це прізвище мало інший відтінок значення – «міцний господар-лідер», на півдні дуже поширене слово «соб!» («цоб!») – спонукання волів, биків; тобто хазяїн, який керує іншими.
5 (18 травня) 1912 року у Москві народився Вадим Собко, радянський письменник, дядько Гелія Снєгирьова. Його батько – Микола Собко – полковник царської армії, високоосвічена й багата людина, у радянський час зник без вісти.
Вадим Собко закінчив Луганську профтехшколу (1930), працював на Донбасі, слюсарем на Харківському тракторному заводі (1930-1934). Тоді В.Собко почав писати вірші й нариси про героїку шахтарської праці. В 1931 році у видавництві «Український робітник» побачила світ перша книжка його нарисів про шахтарів «Прощай, обушок!».
У 1939 році закінчив філологічний факультет Київського державного університету. Наступного року став членом ВКП (б).
З червня 1941 р. служив у Червоній армії. У роки німецько-радянської війни працював в армійських газетах «Защитник Родины» (9 армія), «Советский боец» (5-а ударна армія). Брав участь у бойових діях: під Сталінградом, в боях за Берлін був тяжко поранений. У 1947—1950 рр. був начальником відділу культури газети «Советское слово» при Радянській військовій адміністрації в Берліні, після чого демобілізувався у званні підполковника.
Орденоносець: два ордени Червоного Прапора, орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни I ступеня, у 1951 р. удостоївся Сталінської премії третього ступеня за роман «Запорука миру» (1950).
У 1975 р. отримав Державну премію імені Т. Г. Шевченка за роман «Лихобор».
Про увінчаного найвищими нагородами Собка у вузькому колі літературознавців говорили: «Гарний мужик, якби ж він міг не писати». Та графомани не вміють не писати…
12 вересня 1981 року в Києві на 69-му році помер Вадим Собко.
Старша сестра Вадима Собка, Наталя дивувала усіх своїм поетичним талантом, одержала чудову домашню освіту. Двадцятилітньою Наталя Собко вийшла заміж за Івана Снєгирьова, студента фізико-математичного факультету Харківського інституту народної освіти і скоро стала мамою Євгена Снєгирьова, по-домашньому Гелія. Іван Снєгирьов обожнював себе геніального, а дружину мав за служницю; він пробував працювати у школі, потім зайнявся літературою. Маючи турбуватися за сина і чоловіка, зводити кінці з кінцями, молода жінка забула про свій хист.
Коли почалися судові процеси СВУ, Наталю Собко часто викликали на допити, розпитували про батька, про друзів-поетів. Таке життя довело її до страшної хвороби: спочатку вона перенесла операцію з приводу раку грудей, потім – дві трепанації черепу з приводу раку. У 34 роки вона стала німою, паралізованою при ясному розумі. Коли почалася війна, родина переїхала на Кавказ. Іван Снєгирьов служив у агітбригаді політуправління штабу, а Гелій бігав до школи та доглядав за мамою. Певно, страшні напади болю й небажання зв’язувати синові руки дали матері сили: вона викинулася з вікна.
З того часу Гелієм опікувався дядько, молодший брат матері – письменник-орденоносець, лауреат Державної премії СРСР – Вадим Собко та дружина дядька – професор Віра Денисівна Войтушенко. Вона читала російську літературу у Київському педагогічному. Жили Собки у будинку письменників “Роліт” на тодішній вул. Леніна, 68. Шанована студентами професорка померла на роботі: приїхала до Ірпеня на семінар і раптово померла у школі.
Гелій закінчив Харківський театральний, попрацював актором, викладачем, одержав роботу в редакції газети «Літературна Україна», став членом Спілки письменників. У 30 років Снєгирьов видав збірник оповідань «Літо вернеться», пізніше з’явилися повісті «Чи мав я право?» та збірка оповідань і повістей «Народи мені три сини». Згодом Гелій Снєгирьов – головний редактор Київської кіностудії хронікально-документальних фільмів і небезпечний дисидент. 
Залишити відповідь