9 серпня 1852 р. у Глухові в родовому маєтку Терещенків знайшлася старша дочка відомого цукрозаводчика, мецената й колекціонера Ніколи Артемовича Терещенка – Варвара Ніколівна Терещенко-Ханенко— українська колекціонерка, меценатка.
Від відчайдуха-козака Терешка вели рід Терещенки. Дід Варвари, Артем (1794-1877), став першим у роду успішним купцем. Увесь капітал Артем Терещенко вклав у власне цукрове виробництво. Робітники мали непогані зарплати, безкоштовне житло та харчування. При кожному заводі діяли лікарня, школа, ремісниче училище. Зрештою, Артем отримав від царя грамоту на потомственне дворянство. Троє його синів екстерном закінчили гімназії та університети. Батько передав дітям управління справами, заповів їм 80% прибутку направляти на благодійність і церкву. Сини виконали заповіт, зміцнили цукрову імперію, яку очолив старший брат – Нікола Терещенко (батько Варвари). Чому хлопця назвали Нікола? Вдома він був Мико, Микола, але українські імена були заборонені, а французьке Ніколя – будь ласка. Какая разніца? Брати Терещенки буквально змінили рідний Глухів: побудували дві гімназії, педінститут, банк, безкоштовну лікарню Св. Єфросинії (на пам’ять про матір), сиротинці, житло для безхатченків, знамениту Трьоханастасіївську церкву. Це було дійсне меценатство! Не те, що зараз – зробить скоробагатько добра на копійку, а вимагає реклам на доляри. Добро Терещенків було скромним, не принижувало гідності отримувачів. Так, відправляючи кошти потребуючому (девіз роду: мало дати – нічого не дати!), Нікола Терещенко писав: «Глубоко уважаемый господин…, не откажите в любезности исполнить мою просьбу и принять от меня эту сумму…»
Згодом брати Терещенки переїхали до Києва, продовжили будувати-дарувати храми, лікарні, притулки-приюти, гімназії, театри, музеї. В імперії на той час існував тріумвірат конкурентів-колекціонерів: цар-батюшка, Третьяков і Терещенки.
Невеличка, повненька Варя була жвавою, життєрадісною, доброзичливою. Татова улюблениця старалася бути в усьому на нього схожою, навіть копіювала звички батька. Він вставав раненько (о 4-ій), пив каву і починав прийом доповідей. О 9-ій снідав і приймав відвідувачів; потім їздив у справах, по обіді віддавав час родині. Звертав увагу на домашню освіту дітей, старався зацікавити їх мистецтвом. О 9-ій вечора був у ліжку. Такі ж звички мала Варвара Ніколівна; одержала домашню освіту. Скромна, доброзичлива, елегантна панночка тепло ставилася до слуг. Про себе Варвара говорила: «Коли ділили красу, я спала, коли стали ділити щастя — я прокинулась». Вона прокинулася в Москві, коли познайомилася зі студентом юридичного факультету університету Богданом Ханенком. Душечка-пампушечка Варвара Терещенко була на три роки молодшою за Богдана. Дівчина полонила його, вони одружилися, відбули у весільну подорож Італією. У 22 роки Богдан мав звання кандидата прав. Служив адвокатом у Петербурзі в департаменті юстиції. Дітей подружжя Ханенків не мало, жили один для одного, обоє захопилися колекціонуванням картин, що стало укоханим дитям. Ханенки регулярно відвідували лавки антикварів, купували картини старих майстрів західних шкіл. Музеї, галереї Австрії, Італії надихнули та поставили питання руба: час зайнятися мистецькою самоосвітою. Так у меню родини з’явилися книги, лекції, консультації колекціонерів-професіоналів. Ханенки потоваришували з трьома Іванами: І.Айвазовським, І.Крамським, І.Шишкіним.
Коли сорокарічний Ханенко пішов у відставку, подружжя повернулося в Україну, осіли в Києві. Батько подарував Варі ділянку поряд із університетським садом. Богдан Ханенко замовив архітектору Р. Мельцеру будівництво палацу; фінансував археологічні розкопки у Київській губернії. Разом із дружиною видали власним коштом «Старожитності Придніпров’я», «Хрести і образки», наукові каталоги. У 1887 р. Варвара і Богдан Ханенки збудували в Києві по вул. Терещенківській, 15 палац для розміщення власної колекції. Більше 40 років вони збирали твори світового мистецтва: понад 400 живописних робіт, 8 тис. гравюр, близько 700 творів мистецтва, понад 300 виробів із золота та срібла. Ханенки влаштовували художні виставки, матеріально допомагали історикам, митцям. Зібрали бібліотеку на 10 тис. книжок.
Богдану Ханенку прийшла думка створити національний Художньо-промисловий музей. У 1904 році його відкрили, Богдан Іванович став першим його головою. Археологічну колекцію з 3145 предметів різних епох (а це більша частина скарбів музею) подарували Богдан і Варвара Ханенки. Всі свої капітали Б. Ханенко заповів Художньо-промисловому музею.
Богдан Ханенко помер навесні 1917 р. і заповів дружині перетворити приватне зібрання на публічний музей. У 1918 р. Варвара Ханенко категорично відхилила пропозицію німецького командування вивезти музей до Німеччини, незважаючи на вигідні умови. І пішла зміна влад: червоні, білі, Центральна Рада, Гетьманат, німці, Директорія, поляки, махновці, знову червоні, але жоден експонат не залишив стін музею.
На другий день вступу до Києва військ Директорії, 15 грудня 1918 pоку, вона передала Українській академії наук дарчі документи на будинок, колекцію та бібліотеку. Першою умовою дарчої було надання музею імені Богдана і Варвари Ханенків. У 1921 році Всеукраїнська Академія Наук нарешті вступила у володіння музеєм. Директор Микола Макаренко – мистецтвознавець, історик, археолог набрав штат науковців. Музей набрав статус наукової інституції. З 1925 р. “за відсутності революційних заслуг перед пролетаріатом” імена Богдана та Варвари Ханенків вилучили з назви музею, і до середини 1990-х років українці мало знали про них.
7 травня 1922 року в Києві упокоїлася 69-річна Варвара Ханенко. Не було державі жодної справи до української колекціонерки, меценатки. Сум Видубицького монастиря огорнув могили Варвари та Богдана Ханенків. Власним коштом покоївка поховала хазяйку біля чоловіка, поставила дерев’яний хрест «Ханенкам от Дуняши».
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
Залишити відповідь