17 липня 1897 року в м. Умань народився Андрій Сторожук. Батько – бідний грабар, мати – красуня наймичка. Андрій любив рідне місто і прожив там до 25 років. Закінчив Сторожук Уманське двокласне училище, працював телеграфістом.
Два роки (1914-1916) Андрій працював на станції Тальне. Точилася Велика війна, тому всі думки молоді були про війну і життя. Сторожук зустрічався з друзями над Гірським Тікичем, у тінистому парку; колективно читали Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Нечуй-Левицького, Михайла Коцюбинського. Захоплений творами батька верлібру американця Волта Вітмена (1819-1892), юнак почав писати білі вірші, був одним із організаторів літературної групи „Безмежники”.
Андрій Сторожук сумував за рідною Уманню, він повернувся. Багато праці вклав у створення міської Єдиної Народної бібліотеки. Працював у ній бібліотекарем, згодом – учителем. Відводив душу Сторожук у Софіївці, де познайомився з Михайлем Семенком, страшенним фанатиком синтезу мистецтв. Михайль не тільки плідно творив верлібри (за 1918 – 1919 рр. написав і видав 9 своїх поетичних збірок!), він першим в Україні винайшов новий напрямок поезомалярство (зрима музика, візуальна поезія) – поєднання поезії з графічним зображенням літер. Вірші, рядки яких утворюють певні фігури чи знаки. Мандруючи чарівними стежками парку, Михайль Семенко сповідував поезомалярство, розповідав про його творців, про найславніших футуристів. Про литовського поета, композитора Мікеліуса Чюрльоніса (1875-1911), який поєднав поезію, музику та живопис, створив власну архітектуру творів. Про українського поета й художника Давида Бурлюка, який виспівував твори поєднанням пера та пензля. Не міг не відкрити для себе Андрій імена двох льотчиків: українця Харитона Семененка (1886-1941), одного з перших у світі пілотів знаного як СлавО (від псевдо Харитон Славоросов) та його учня поета-пілота Василя Каменського (1884-1961).
Андрій Сторожук захопився ідеями Михася Семенка. Він почав творити перший в Україні роман «Ведмідь полює за сонцем», зразок «прозомалярства». У романі автор розповів про Умань, а текст твору зверстав так, що він утворював малюнки (за життя поета так і не побачив світу).
У цьому парку Андрій Сторожук познайомився з творцями нового в мистецтві – з художником Михайлом Бойчуком, актором Лесем Курбасом. Милій серцю «Софіївці» Андрій присвятив поему «Давно нема ні Леся, ні Михайла, а голоси їх «Софіївка » береже й досі».
Здавалося б, все складалося добре. Одружився Сторожук із коханою Лідією. Вперше надрукувався 1921 року в альманасі «Семафор у майбутнє», згодом у газеті «Більшовик» і журналі «Нова генерація». 1922 року дружина Сторожука померла від сухот. З Умані Андрій Сторожук переїхав до Києва, приєднався до літературного руху футуристів, але почувався самотньо, що породило псевдонім А.Чужий. Чому? Давайте думати! Певно, немає серед нас людини, яка не знає, не любить пісні Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо». А у ті часи набирало популярності радіо, серед дозволеного репертуару була пісня-роздум «Чому я не сокіл?». Сталін теж любив цю композицію, але дозволив крутити тільки два куплети, третій – під заборону, бо там були слова:
Чужий я у Бога (замінили на у долі),
Чужий у людей.
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
А нам втюхували про народи-брати, про братські республіки…
Як почував себе поет, таке й псевдо обрав, хоч часом посміхався, називаючись Гендрик Кудлатий.
Вам здається – я Чужий,
це Вам лише здається,
а насправді – я Вам
близький-близький.
З 1926 року Андрій Чужий з родиною перебрався до Москви, жив, творив, співпрацював з українськими журналами «Глобус» і «Літературний ярмарок».
У грудні 1934 року Андрія Чужого заарештували, хоч звинувачення не підтвердились, його засудили на 5 років і відправили до Карелії, потім на Соловки. Сім’ю виселили з Москви. Загалом ув’язнення і заслання розтягнулося до 1953 року. Сам він казав: «був 23 роки у «відрядженні» в «Академії живого досвіду». На засланні Чужий писав вірші, ніби радянський Швейк. Після смерті Сталіна поет повернувся в Москву, через 23 роки Чужий отримав московську прописку. Працював на будівництві МДУ, виступав на літературних вечорах, часто Андрій Антонович згадував заборонених митців: М. Бойчука, Л. Курбаса, М. Семенка. А він не змінився залишився собою як людина і як поет: писав нові твори рідною мовою, із поетів «розстріляного відродження» він плавно перейшов у шістдесятники, але ніде нічого не вдалося надрукувати.
Єдиний представник авангардизму 30-х не втрачав гумору, звернувся до академіка Миколи Бажана:
Я хочу знати ту хату,
де друкують без блату.
Миколо, брате,
Ти не знаєш такої хати?
«По секрету, Гендрик Кудлатий –
нема на світі такої хати.
На Землі завжди так бувало –
ніде без блата не друкували.»
В 1968 р. його твори з’явилися на сторінках журналу «Вітчизна», 1970 р – в журналі «Жовтень» вийшла добірка «проз-мініатюр», у 1980 – збірка «Поезії».
25 липня 1989 р. у Москві упокоївся 92-річний Андрій Антонович Сторожук (справжнє ім’я) – найсвоєрідніший поет-футурист, український прозаїк, творець «прозо малярства» на псевдо Андрій Чужий (він же Гендрик Кудлатий).
Залишити відповідь