11 червня 1935 року на Подолі в Києві народився Володимир Комашко. Мати – вишгородчанка, батько – з Полтавщини. Жила багатодітна українська родина робітників у селі Вишгород, там, де зараз ДНЗ «Золотий ключик», потім – на Водогоні. 14-річним підлітком батьки віддали хлопчика до Суворовського училища на музичне відділення по класу гобою – мав здібності й охоту вчитися. Відслужив три роки в армії, після чого вирушив до Братська Іркутської обл., де зустрівся з москвичкою Валентиною Шмековою. Побралися. Народилася донька Оленка, згодом благословилася Марина. У 1960 р. повернулися до Вишгорода, неподалік якого, на берегах Дніпра, розпочалося велике будівництво Київської ГЕС. Володимир працював водієм самоскида на будові, писав вірші, пародії, які передавалися з вуст в уста, був членом новоствореної літературної студії. Здавалося, що він встигав усюди: Київ, Жовтневий палац, де читав свої лекції Михайло Брайчевський; зустрічі з Іваном Світличним, Аллою Горською. Не пропускав жодного заходу. У 1963 році на будові з’явився В’ячеслав Чорновіл, зустріч, знайомство з яким стали вирішальними для Комашкова. Він почав писати поезії про правду життя людини українською мовою. Восени 1963 року почав студіювати російську філологію на вечірньому відділенні Київського університету імені Тараса Шевченка. Від народження Володя мав прізвище Комашко, та, вступаючи до університету, додав до прізвища літеру – КомашкоВ. Шлях українського дисидента розпочався в день перепоховання Тараса Шевченка.
Не секрет, що ні царські посіпаки, ні перші більшовики не надавали особливої уваги дню 22 травня, але 1963 рік все розставив на свої місця. Точна дата цього рішення – 11-15 лютого 1963 року, коли на мовній конференції в університеті ім. Шевченка було порушено питання надання українській мові статусу державної. Звісно, ніякої відповіді на публічний протест у мовній сфері не було. От і вирішили українці демонструвати свій опір мовній окупації 22 травня, збиратися о 18-ій біля пам’ятника Тарасові. Чому такий час? А Шевченка земля прийняла о 19-ій.
День 22 травня 1964 року 18:00 студент російського відділу філфаку Київського університету Володимир Комашко (Комашков) вклав свою українську душу в поезію.
Які поважні, які уважні
твої нащадки до тебе стали.
То ж навіть справжні, а не “бумажні”
кладуть віночки на п’єдестали.
І сходять нишком по стертих плитах
в сім’ю велику, і вольну, й нову,
і чути пісню несамовиту
все про Вкраїну, про рідну мову,
усе про волю, усе про долю,
про ті тополі, обдерті й голі,
що можуть впасти навіть без болю,
навіть без крику у темнім полі.
Ти чуєш, Батьку, свою дитину?
Ото ж не вмерла іще під тином,
ото ж приходить, хоча й потаєм,
немов боїться, що хтось спитає:-
“Чого ти, пісне, б’єшся у тузі
в байдужі склепи німого міста,
де навіть листя стирчить в напрузі,
неначе вуха у кадебіста.
(отут поет-декламатор пильно подивився в бік туалетів, де мирно грали в шахи спортивного типу чоловіки у цивільному)
Чого ти, пісне, безсило скиглиш,
неначе плачеш, неначе стогнеш,
невже і ти свою долю схилиш
за крихту хліба з чужого столу?
Невже… То краще ото під тином..”
Але залишмо свої турботи.
То взяли, Батьку, твою дитину
сьогодні просто… для культроботи.
У відповідь на цей спротив ворог здійснив 24 травня 1964 року продуманий підпал Державної бібліотеки АН. Ті скарби історії, що вдалося врятувати, розмістили у Видубецькому монастирі, де нова серія підпалів закінчила чорну справу. На той час Володимир Комашков разом із друзями-шістдесятниками створив підпільну друкарню, де видавали заборонені в СРСР поезії Тараса Шевченка й твори інших поетів і прозаїків. Їхня підпільна пошта виготовила марку «Убивство української культури – новий подвиг Росії в Україні».
Звісно, КДБ пронюхало, чим займається добродушний, відданий друзям і справі Комашков; його тягали на допити, 1969 року напередодні захисту дипломної роботи, державних іспитів, Володю виключили з університету «за поведінку, несумісну зі званням радянського студента». Інтелігент без вищої освіти мусив стати «бичем» (бывший интеллигентный человек), подався на заробітки на чужину – Сахалін, Камчатку, Забайкалля… Звідти надсилає наболілі поезії: «Колискова» (про голодомори в Україні, голодну смерть невинних дітей), пророчий вірш «Завчасна радість» (1976) про майбутню трагедію на Чорнобилі, цикл «Із Чорнобильського зошита»:
«А як рвоне? Тоді не до добра
Не вистачить ніякого Дніпра
Залити жах новітнього содому
Бо атом не питатиме, хто ми:
Чи мудрі, чи дурні, чи дуже хитрі…
Рвоне! І не залишиться ні титли,
І навіть не залишиться й пітьми»
У 1987 р. Володимир Іванович був ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС. Володимир тоді написав: «…От вам і мирний, ви кажете атом.
Мирний учора, сьогодні став катом». Особливо болісно читати ці рядки сьогодні, коли у день російської мови 6 червня 2023 окупанти підірвали Каховську ГЕС, замінували Запорізьку АЕС.
Потім інвалідність, пенсія, але міцний козарлюга не здавався, повірив у химеру перебудови: разом із друзями створили «Просвіту», Народний Рух України. Володимир Комашков став членом міськвиконкому. Власним коштом побудували у Вишгороді каплицю Української автокефальної православної церкви. Всюди Володимир Комашков підставляв свої руки: сприяв створенню місцевого краєзнавчого музею, будівництву пам’ятника Т. Г. Шевченку у Вишгороді. Коли однієї ночі каплиця згоріла, Комашкова здолав інфаркт. Володимир Комашков помер 10 жовтня 1997 року.
У 2004 р. вийшла збірка поезії Володимира Комашкова «Вишгород», яку впорядкувала та випустила його дочка Олена Роговенко.
Залишити відповідь