На землі поем не озвучених
На землі надій розвіяних
Землі співців замучених
Землі творців розстріляних
27 вересня 1923 р в Харкові народився Боровий Василь Іванович. Його батько загинув до появи сина на світ. «Народився я в самотній хатині на березі річки Уди. Батька бачив лише на фото, у фронтовій шинелі. Він повернувся з громадянської війни. Одружився, взявши сироту. Вродливу, з розкішною косою. І загинув, коли вона, моя мати, була на останньому місяці вагітності. Забили невідомі. Вночі обстріляли двір, а він вийшов: «Хто стріляє?..». Це – на очах його дружини, моєї матінки. Заміж більше не виходила, ніколи не співала, а пісень українських знала безліч. Весь вік за ним проплакала… І молилась. Була дуже віруючою.»
Мати на заводі працювала, поки калікою стала. Закарбувався Василеві голодомор, коли «У киреї чорній і кривавій Він ішов, московський Чинґізхан…», коли виручали потайки викопані мерзлі буряки та гіркий напій із жолудів. За часів окупації написався вірш:
І поникли села від наруги
Під тяжким ярмом печалі й бід.
Навіть з рук дитячих злі катюги
Виривали український хліб».
Саме за цю публікацію в газеті «Нова Україна» (її видавали в окупованій німцями Україні) «визволителі» 1947 р. арештували Борового. Йому казали: «За цей вірш ми повісимо тебе на підвіконні». А він парирував: «Ну, вішайте!». Вони: «Ба, який ти зухвалий, ну хіба ж можна так писать…». Каже: «Так написалося».
Тоді згадувалося, як він за німців мусив на базарі продавати буряки, щоб якось вижити. Як його впізнав Олекса Кобець (Варавва) і запросив до редакції. Там Василь познайомився з Юрієм Шевельовим, бачився з Уласом Самчуком.
Вирок суду був: «за антирадянську агітацію та буржуазний націоналізм», – розстріл. Потім розстріл замінили на 25 років таборів, ще пізніше, коли помер Сталін, 25 замінили на 10. Десятирічне покарання відбував на Крайній Півночі (Росія), у метанових шахтах Каєркана. Здобув фах електрика, мав 9-й розряд. 1953-го був серед тих, хто очолив повстання в Норильську.
У таборах на Півночі було дуже багато поляків, Василь з ранку до вечора чув польську мову. Спочатку вивчив її на слух, а тоді подужав письмо.
Повернувшись до Харкова, пішов на коксовий завод. Зустрів свою майбутню дружину, Лідію. Побралися… За часів відлиги видав п’ять збірок поезій, опублікував переклади з англійської, польської, білоруської.
За рекомендацією Василя Мисика та Івана Виргана Василя Борового прийняли до Спілки письменників у 1965 році. У Спілці подружився Боровий із Василем Бондарем. Частенько згадував його іронічну частівку, яку Бондар не боявся у Спілці виголошувати:
Ми усі щасливі стали
І танцюєм гопака:
Хай живе товариш Сталін,
Каганович і ЦК!
Із 1967 р. Василь Боровий — редактор відділу поезії часопису “Прапор” (нині “Березіль”). Та другий покос інтелігенції дався взнаки: 1973 р., під час погрому в пошуках “буржуазних націоналістів”, зі Спілки виключили, роботи позбавили. «Заледве влаштувався сторожем у дитсадок, на дев’яносто карбованців, – і тижня не пропрацював. Дзвінок був згори: не можна брати Борового на роботу, ніззя – і все! Перегодом пішов у листоноші, носив пошту, перекладав англійську та польську поезію; на пошті пенсії діждався». 1990 р. поновлений у Спілці. Василь Боровий редагував антологію «Очима серця» (Х., 1993), до якої увійшли твори сучасних українських поетів, котрі зазнали політичних репресій.
Лауреат літературних премій імені В. Мисика та імені Павла Тичини, а також Фундації Воляників-Швабінських Українського вільного університету в Нью-Йорку (США).
Якось Василь Боровий потрапив під машину, розбив голову, пережив інфаркт – відтоді пам’ять уже не та.
13 листопада 2014 р. у Харкові поет упокоївся.
