Іван Драч увірвався в літературу першою поетичною збіркою «Соняшник» (1962), що відкривалася «Баладою про соняшник».
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
– Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Іван Драч Балада про соняшник
І саме «Соняшник» Андрія Малишка став своєрідним портретом головатого Івана Драча у беретику:
Посол небес, побратаний з травою,
Щоб стебла трав не в’янули ніде,
Завзятою хитає головою,
Рудий, як бубон, вічністю гуде.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У круглястім беретику,
Лиш похилений трохи,
Мій малий амулетику
На краєчку епохи…
Худ. Алла Горська. Портрет Івана Драча
