19 листопада 1789 р. у Великих Лучках на Мукачівщині (тепер Закарпатська область України), у сім’ї греко-католицького священика Михайла Попа народився син-первісток, який отримав ім’я на честь батька — Михайло Михайлович Поп (на честь місця народження прибране прізвище — Лучкай).
Син священика продовжив батькову справу. Написав два томи церковних проповідей. В Італії був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в м. Лукка. Герцог подарував М. Лучкаю золотий хрест, присвоїв звання придворного пароха, чин «протоієрея». Михайло Лучкай – парох церкви Преображення Господнього в Ужгороді у 1826—1829, 1831—1843 рр
А щоб «підняти честь свого народу», Лучкай захопився наукою: почав збирати фольклор, слухав лекції видатних славістів Вартоломея Капітара та Йосипа Добровського. досліджував мови. У 1830 Михайло Лучкай написав латинкою та видав у м. Буда «Граматика слов’яно-руська: або старослов’янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом» — першу на Закарпатті українську граматику з використанням народної розмовної мови та фольклору.
Поліглот вивчав не тільки слов’янські мови, а й англійську, арабську, угорську, французьку; одним із перших земляків вивчав мови Єгипту й Ефіопії: коптську, амхарську, геез; переклав «Отче наш» коптською, уклав короткий словник мовою геез.
Михайло Лучкай написав латиною шеститомну книгу «Історія карпатських русинів» (лат. «Historia Carpato-Ruthenorum»).
Його рукопис “Історії карпатських русинів” за життя було не видано. По смерті М.Лучкая у 1843 р. продано за борги й передано до Будапешта.
Довідка: Геез, геєз або ґеез — вимерла (у XIII ст.) мова афразійської мовної макросім’ї, яка мала певне поширення на території НДРЕ, Еритреї та в Ізраїлі.
