25 квітня (8 травня) 1862-го у Бердянську на Лисках народився Василь Кравченко, український діалектолог, етнограф і письменник.
Батько був із козаків-запорожців, безземельний селянин, приписаний до міщан. Мати Василя з кріпаків, її поміщик виміняв на щеня знаменитої породи. Все життя вона прала чужу білизну. День і ніч працювали Кравченки, аби їхні 8 дітей з голоду не вмирали та сяку-таку одежину мали. Старший Василько був у домі за няньку. Забавляючи малечу, навчився самотужки читати. Десятилітнім пішов до прихідської школи і сам себе записав. Батько не заперечував, але кинув, що допомогти нічим не зможе. Василько не тільки собі на навчання заробляв, а й родині допомагав: вранці виходив з рибалками в море, вдень носив обіди з клубу до вчительської гімназії, увечорі бив молотом у сусіда-коваля. Учитель Кравченка Василь Мартинович організував гурток, де читали й обговорювали позацензурну літературу. Коли Василько закінчив школу, Мартинович продав свій єдиний скарб – мисливську рушницю і віддав виторг Кравченкові на продовження навчання. Так 15-річний бердянець отримав змогу продовжити навчання в Феодосії. Через три роки він закінчив із золотою медаллю учительський інститут. А от права викладати його позбавили, бо саме тоді в Бердянську арештували народовольця Василя Мартиновича.
Довелося податися на військову службу. Разом із другом дитинства Трохимом Зіньківським вступили до юнкерської школи в Одесі. Бердянці захопилися збором фольклору, матеріалу до українсько-російського словника Михайла Комарова. У передмови до “Етнографічних матеріалів” Борис Грінченко відзначав: “Головний і найбільш цікавий матеріал доставлено нам паном Кравченком, який зібрав крім казок і оповідань, частина яких друкується тут, також багато пісень… Записував п. Кравченко переважно від солдат.” Та начальство пильнувало Кравченка, за старі гріхи дозволяло тільки нестройові посади (бібліотекаря, скарбника). Сувора служба вадила і по 12 роках поручник, який мав ордена Станіслава другого і третього ступеня, пішов у відставку.
Оселився Василь Григорович у Житомирі, працював чиновником акцизного нагляду. 1897-1898 рр. у місті жив Михайло Коцюбинський, з яким подружився наш земляк. Великий новеліст порадив Кравченкові надрукувати праці. Так з´явилася розвідка “Народна фантазія”, збірник оповідань “Буденне життя”. Активно працював Василь Григорович у Товаристві дослідників Волині. Зрештою, він очолив Волинський музей.
Дружина Кравченка – Олімпіада Михайлівна Орловська – була тоді головою “Просвіти” у Житомирі. У 1912 році царська влада закрила “Просвіту”, зробили трус у Кравченків і вилучили весь науковий доробок ученого. Василь Григорович звернувся до академіка Шахматова, добре обізнаного з роботами Кравченка. За пропозицією Шахматова АН Петербурга присвоїла Василю Григоровичу звання професора і надало кошти у розмірі 400 крб для друку його праць. Під тиском цих обставин житомирська поліція мусила повернути конфісковане. Так доля подарувала два роки передишки, але потім було заслання до Коврова Володимирської губернії, де Кравченко зібрав низку фабричних частушок.
1917 року Василь Григорович повернувся до Житомира, але збирати музейні матеріали довелося за незвичайних умов. Він рятував експонати і від білих, і від червоних, часто виносячи їх із полум´я. Так учений заробив пахову грижу, що не давала потім спокою, хоч професор 4 рази лягав на операційний стіл. І знову передишка. Він створив із зібраної у поміщицьких маєтках літератури Всенародну бібліотеку, став завідувачем етнографічного відділу Волинського музею. У ті роки Кравченко писав: “у культурному відношенні – поступу жодного, скоріш ми йдемо назад, я – чиновник третьої групи, але не маю чобіт для роботи в полі”.
1929 року Кравченка арештували у справі СВУ, протримали півроку і відпустили. Але роботи лишився, експонати були просто спалені у дворі музею. Врятував Дмитро Яворницький, запросив Кравченка до Дніпропетровська. 1933 року і там стався погром. Обоє професорів Яворницький і Кравченко були позбавлені роботи, пенсій. Василь Григорович не мав житла, спочатку він жив у приміщенні музею, потім опинився на вулиці. Поїхав до сина в Ростов, але той карався у концтаборі, як німецький шпигун, бо освіту одержав у Відні.
Позбавлений пенсії як «ворог народу» 20 березня 1945 року 82-річний Василь Григорович Кравченко помер від голоду.
Залишити відповідь