Так сталося, що з дитинства я чула про королевича, який був у Запоріжжі. Я чула про його ясне обличчя, сіро-зелені очі. Звісно, я мріяла про королевича. Та сірі будні випили казку із серця. Який там королевич у вбогому містечку?
Його ім’я Вільгельм фон Габсбург – наймолодший син цісаря Австро-Угорщини.
Мати-італійка народила Вілюся на своїй батьківщині, виховувався “королевич” в Австрії. Освіту він здобував у реальній школі у Відні та у Військовій академії Генерального штабу ім. Марії-Терезії у Вінер-Нойштадті. Учився за власним бажанням, “аби не казали, що я маю старшинський чин тому тільки, що родився великим князем.” І хоч навчання було важким: від шостої години ранку до шостої вечора, – знаходив час для читання, а також учився ремісництву: столярству та бляхарству. Знаючи вісім європейських мов, Вільгельм почав учити й українську.
По закінченні академії Габсбург був призначений до 13-го полку уланів, що складався із українських січових стрільців. 3 вояками Вільгельм фон Габсбург намагався спілкуватися їхньою рідною мовою. Це, а також гарне людське поводження привернуло стрільців до “королевича”, якому на знак любові вони подарували вишиванку. Архикнязь часто її одягав. Так з’явилося прибране ім’я Василь Вишиваний.
Перше кохання принца – студентка Віденської музичної академії Іванна Марічка Прийма, яка пізніше училася в Парижі, стала відомою співачкою й піаністкою, концертмейстером Львівського оперного театру і викладачем Львівської консерваторії.
27 лютого 1918 року легіон Українських Січових Стрільців, серед яких був і Петро Франко, вирушив на допомогу армії УНР. Їхній маршрут: Кам’янець-Подільський, Одеса, Херсон і – наш Олександрівськ.
12 квітня січовики під орудою сотника Василя Вишиваного без бою зайняли село Біленьке, наступного дня повели перший наступ на Олександрівськ. Вулицею Дніпровською /нині Лепіка/ дійшли до Катеринівського вокзалу і зайняли його однією сотнею. 14 квітня усі сотні куреня повели наступ на місто, але більшовики, які вночі одержали підкріплення, зайняли станцію та відкинули січовиків до Дніпра. Двома кораблями під обстрілом стрільці відплили до Біленького.
За цей час на Хортиці зібралася допомога – елітний Запорізький корпус полковника Петра Болбочана. На залізничній станції чекав загін Марусі Никифорової.
16 квітня Василь Вишиваний звернувся до січового війська:
До зброї, до зброї, стрільці!
Ви рідну країну спасайте.
Повстаньте, як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!
Об’єднані війська українців того дня розгромили військо російського наркома Антонова-Овсієнка й взяли місто.
17 квітня вулиці 13-тисячного Олександрівська були переповнені людьми, які йшли з хоругвами і прапорами на площу Пушкіна, заполонили все навколо Народного дому
До речі, площу, де нині стоїть літній кінотеатр, у народі називали Дунькин сад. Чому? Там чергували візники, які везли бажаючих до іншого народного (точніше, публічного будинку, ця оаза продажного кохання містилася на тому місці, де зараз адміністрація Шевченківського району). Зібралися і перед Народним домом, який 1903 року побудували на кошти городян. Тут відбувся спільний парад і перегляд обох українських частин. Стяги, що увібрали кольори сонця й неба, вперше уквітчали наше місто. Священики в святкових ризах відслужили молебень. Полковник Болбочан поцілувався з сотником Вишиваним, а січові стрільці та запорожці клялися у вічній згоді в боротьбі за Українську державу. У вітальному слові князь назвав місце зібрання майданом Волі. Тоді спільним рішенням визволителів та місцевого населення стало перейменування площі Пушкіна на майдан Волі. Народний дім, де було підписано це рішення, за останні сім років розграбований, стоїть пусткою, чекає рук хазяїна.
Тоді, у 1918-му, слово Воля мало первісне значення. Потім радянська влада його доволі оригінально трактувала. Так, районний центр із трьома найсуворішими тюрмами назвали Вільнянськом, а від 1978 року Залізного Фелікса поставили охороняти майдан Волі та пам’ятник загиблим у квітні 1918-го року, ні, не січовим стрільцям, а червоним завойовникам. Та стела величається й понині.
Січові стрільці перебували в Олександрівську до 8 червня: офіс, друкарня розміщалися у будинку Лещинського, квартирували у будинку братів Минаєвих, що через дорогу. Увесь цей час Василь Вишиваний був начальником гарнізону Олександрівська, мав дружні зв`язки з місцевими українськими організаціями та Запорізьким корпусом Центральної Ради, який прибув із Криму після розгрому Червоної Армії. За цей час вони провели чимало лекцій, вистав, концертів у Народному домі. Вояки організували курси українознавства, налагодили видавництво тижневика “Січ” (першої української газети на Запоріжжі, друкованої у будинку Лещинського). На Хортиці на Трійцю стрільці відслужили панахиду, поставили пам’ятний металевий хрест.
Цікаво, що, перебуваючи в Олександрівську, Василь Вишиваний дізнався про травневу нараду в Одесі. На цій нараді представники УСДРП і УПРП за участю галицького політика Осипа Назарука і старшини коша УСС Н. Гірняка прийняли рішення підняти повстання проти гетьмана Павла Скоропадського та передати владу в Україні ерцгерцогу В. Габсбургу. У нашому місті королевич написав відповідь:” Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Коли буде воля цілого українського народу, щоб я став на чолі його держави, я не відкажуся від цього.”
Посол Австро-Угорщини в Україні граф Форгач писав, що кожний в Україні дивиться на В.Габсбурга “як на нашого кандидата до престолу”.
Генерал Омелянович-Павленко писав: “Полковник Василь Вишиваний і на Катеринославщині лишив по собі добру згадку і як людина, і як старшина, і як політик.”
Отаким був королевич мого дитинства.
