Від добровільних захисників Козацької республіки до меценатів бездержавної України пройшов рід Ханенків. Про прізвище роду кажуть так. Був собі січовик на ім’я Степан. Козакував за Самійла Кішки та Петра Сагайдачного, визволяв українців із неволі. Бійцем-волонтером потрапив до полону. А там – Ганнуся Домашкевич, бранка-полонянка, дочка старости Лукова (Луковська). Побратими попередили: «Стережися, козаче, така краса й ханові не снилася!» Куди там! Красень Степан – сам собі хан. Приїхав батько викупити Ганнусю. Глянув на дочку, та – світиться від кохання; перевів очі на Степана – зрозумів: дітей небо парувало. Викупив обох.
Справили весілля. Молодята поселилися в Умані. Знайшлося їм трійко синів: Михайло, Лаврентій, Сергій; закінчили Києво-Могилянську академію. І жили Ханенки, як веліли гени: закохувалися з першого погляду, боронили Україну до останнього подиху. 
Братів помітила Польща: почала залицяння. Король Ян Казимир усім Ханенкам подарував дворянські привілеї: щит, де на блакитному полі зображено червону вежу і зірку над нею; нашоломник: три пера страуса.
У 1669 році М. Xаненка обрали гетьманом Правобережної України. Він дбав про державність України: не йшов під Москву, звертався за допомогою до сусідів: турків, поляків, ті відповідали на листи, висловлювали стурбованість. Поляки гетьманича Якова взяли заручником. Турки спалили Умань, вирізали населення, дружину Михайла Ханенка. 19 березня 1674 року останній гетьман Правобережної України М.Xаненко поцілував булаву, клейноди, передав їх І. Самойловичу і – присягнув на вірність московському царю. Правобережна Україна втратила залишки політичної та державної самостійності, а «добрі сусіди» (Польща, Росія, Туреччина) поділили Україну.
Онуки Степана – захисники Гетьманщини: Федір – київський полковий обозний; Данило – лубенський полковник.
Правнук Степана – Микола Ханенко, довірена особа Павла Полуботка, ув’язнений у Петропавлівській фортеці, після смерті царя повернувся в Україну. Микола Ханенко – член Генерального Суду, генеральний хорунжий. Він першим із Ханенків дбав про майбутнє, рятуючи минуле. Він колекціонував історичні матеріали: україно-московські договори («гетьманські статті»), конституції польських сеймів, царські укази XVII — XVIII ст., службові та родинні папери, рукопис «Краткое описание Малороссийского края», Бендерська конституція 1710 року. Започаткував укладання родинного архіву Ханенків: у 1719 – 1754 роках вів щоденник («Діаріуш»).
За Гетьманщини нащадки Миколи Ханенка творили автономію України: Василь Ханенко – фліґель-ад’ютант Петра III; Іван Ханенко – прадід Богдана Ханенка, фліґель-ад’ютант П. Румянцева, полковник Глухівського полку.
Дід Богдана Івановича – Іван Іванович з дружиною Катериною Третьяковою виховали трьох синів: Олександр Ханенко написав низку історичних розвідок, зібрав бібліотеку книг київського та чернігівського видання ХVII — XVIII ст., видав «Фамильные документы из рода Ханенков» (1889).
Михайло Іванович збирав матеріали з історії України, вивчав родовід Ханенків, дружив із Осипом Бодянським, постачав йому матеріали до історії України. Захоплення дядьків історією вплинуло на племінника Богдана.
Іван Ханенко (1817 — 1891) – батько Богдана Ханенка, попечитель Новгород-Сіверського повітового училища. Іван Ханенко поїхав до Петербурга оформляти документи на виїзд за кордон на лікування. Поселився у вдови генерал-майора Нілуса – і закохався у дочку хазяйки – Катерину. Який там закордон? Одружитися – й в Україну. Викохали чотирьох дітей, прожили душа в душу – і померли в один рік. Поховані у Видубицькому монастирі.
Їхній син Богдан Ханенко — колекціонер мистецтва, археолог, меценат народився 23 січня 1849 року в с. Лотоки на Чернігівщині. Учився в Москві: 1-а гімназія, потім – юридичний факультет університету. У 22 роки Богдан мав звання кандидата прав. Служив адвокат у Петербурзі в департаменті юстиції. І прийшло велике захоплення: колекціонування картин. Почав Богдан Ханенко з регулярного відвідування лавок антикварів, придбання картин старих майстрів західних шкіл.
У цей же час Богдан познайомився з глухівською землячкою душечкою-пампушечкою Варварою Терещенко. Невеличка, повненька, усміхнена життєрадісна дівчина полонила його. Вони одружилися, поїхали за кордон. Дітей подружжя Ханенків не мало, жили один для одного, обоє так захопилися колекціонуванням, що воно стало укоханим дитям. Музеї, галереї Австрії, Італії надихнули та поставили питання руба: зайнятися мистецькою самоосвітою. З цього часу на дозвіллі були книги, лекції, консультації колекціонерів-професіоналів. Ханенко потоваришував з І.Шишкіним, І.Крамським, І.Айвазовським.
Богдан Іванович не пропускав аукціонів у Відні, Мадриді, Парижі, Римі. А ще Ханенка любила удача. Так, у Варшаві він вигідно придбав 25 полотен із колекції графа Брюля. У Москві на горищі будинку кіннозаводчика Малютіна була купа мотлоху, яку господар запропонував Богдану Івановичу. Ханенко купив, а вдома розбирав і знайшов там полотно іспанця Сурбарана «Посуд і млинок для шоколаду» (1640 р.), роботи Лотто.
Сорокарічний Ханенко пішов у відставку, подружжя повернулося в Україну. На своїх землях (Київщина, Поділля) власним коштом заснували школи, ремісничі та художні майстерні, училища, лікарні, сиротинці, навіть першу в сільській місцевості електростанцію.
Ханенки осіли в Києві: батько Варі подарував їм ділянку поряд із університетським садом. Ханенко замовив архітектору Р. Мельцеру будівництво палацу. 
Богдан Ханенко фінансував археологічні розкопки у Київській губернії. Разом із дружиною видали власним коштом «Старожитності Придніпров’я», «Хрести і образки», наукові каталоги. Ханенки влаштовували художні виставки, матеріально допомагали історикам, митцям.
Богдану Ханенку прийшла думка створити національний музей. У 1904 році його відкрили, Богдан Іванович був першим його головою. Археологічну колекцію з 3145 предметів різних епох (а це більша частина скарбів музею) подарували Богдан і Варвара Ханенки. Усі свої капітали Б. Ханенко заповів Художньо-промисловому музею.
Помер Богдан Іванович Ханенко 8 червня 1917 р. Похований у Видубицькому монастирі.
Варварі Миколаївні пропонували виїхати до Німеччини, відкрити музей. Вона просила Українську академію наук прийняти музей. Ханенко виконала заповіт чоловіка: бібліотеку з мистецтвознавства на 3 тисячі томів, італійський ренесансний палац, колекцію (1200 творів західноєвропейського, єгипетського, візантійського, давньоруського, японського та китайського мистецтва) передала ВУАН. Після чого вдячна влада позбавила її права заходити до Музею, тому Варвара Миколаївна не побачила нових транспарантів, що прикрашали старовинні шпалери залів, наприклад: «Іспанія ХVII ст. Мистецтво на послугах коронованих дегенератів та церкви».
У 1922 р. сум Видубицького монастиря огорнув могили Варвари та Богдана Ханенків. Владі було не до буржуїв, покоївка поховала хазяйку, поставила дерев’яний хрест «Ханенкам от Дуняши».
Залишити відповідь