О́сип Бодя́нський – український і російський філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач (мав 14 робочих мов), видавець, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854).
«Ученим мужем з сильним характером, який тихим робом своїм і щоденною науковою працею вславляють рідну Україну краще, ніж великомовні патріоти» – називав Панько Куліш Осипа Бодянського. Про себе ж Осип Бодянський писав М. Максимовичу: «Я її найвідданіший син, адже я й сам козак!»
О.Бодянський як істинний козак любив повторювати: «Чуже—чужим, своє—своїм». Ще навчаючись у Переяславі, Осип розвивався в рідномовному середовищі, бо викладання там велося, незважаючи на імперський офіціоз, українською. Навіть у Московському університеті студент О. Бодянський довго не міг перейти на російську. А коли вже став професором, студенти все одно чули, як промовляє в ньому українське серце, й називали його: «Козак-запорожець за професорською кафедрою».
Тарас Шевченко чув у Бодянському «запорозьку душу», не раз навідувався до нього на гостину, вони стали щирими друзями. Морально і матеріально допомагав Осип Бодянський Шевченкові-засланцю. 9 травня 1861 року Бодянський був серед тих, хто прощався з Шевченком у церкві Тихона-чудотворця у Москві.
У «Чтениях Московского общества истории и древностей российских», редактором яких він був, вміщує матеріал з історії Росії та України, видає «Історію Русів», українські та російські народні пісні та ін. За редакцією О. Бодянського видано «Літопис Самовидця».
«Історія Русів» — найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX ст., присвячений історії розвитку України, українського народу від найдавніших часів до другої половини XVIII ст.
Рукопис «Історія Русів» знайдено близько 1828 року в м. Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії, тривалий час він поширювався в численних рукописних копіях. Час написання точно не встановлено. Так само таємницею залишається авторство книги. Спочатку автором вважався архієпископ білоруський Г. Кониський, але ця версія була незабаром заперечена М. Максимовичем та іншими дослідниками. Пізніше з’явилося ще кілька версій: так, історики припускали авторство Г. Полетики (В. Іконников, О. Лазаревський), його сина Василя (В. Горленко, М. Драгоманов, І. Борщак) та ін.
