Михайло Семенко народився 12 січня 1893 р. (31 грудня 1892 р.) у Кибинцях на Полтавщині. Ім’я хлопчикові дав дід, а екзотичну зовнішність – баба-туркиня. Батько майбутнього поета, Василь Леонтійович, волосний писар. Мати Марія Стефанівна (у дівоцтві Проскура) – під псевдонімом Проскурівна творила прозу: кримінальні сюжети, проблеми жіноцтва на селі.
У родині було семеро дітей: Михайло, Василь, Микола, Олександр і сестри Олександра, Софія, Марія. Василь був художником, разом із Михайлом починав футуристичний рух в Україні, на початку Першої світової загинув на Західному фронті. Брат Олександр і сестра Олександра писали вірші, молодими померли від туберкульозу. Були у Михайла сестра Софія та молодший за нього на 8 років брат Микола.
Мишко у чотири роки вивчився читати й писати, грати на скрипці: спершу в Хоролі, а потім брав уроки в Києві; улюбленими композиторами були Дворжак і Шопен. Після Хорольського реального училища Михайло Семенко приїхав до Петербурга, вступив на музичні «курси Поллак», але залишив їх, знайшов дешеву народну консерваторію. «Моя душа хотіла і тобі музики, як і твоя», — підбадьорювала мати та переказувала синові по 2-3 рублі. Сестра Софія, гімназистка, порадила йому вступати до Психоневрологічного інституту, заснованого Володимиром Бехтерєвим. У цьому виші вивчення психології та неврології поєднувалося з ознайомленням студентів із питаннями філософії, природничих і гуманітарних наук. Після дворічних загальноосвітніх курсів А.С. Черняєва, Михайло став студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету; паралельно вчився в консерваторії (клас скрипки).
У 1913 р. київське видавництво «Відродження» видало збірку Семенка «Prelude». Поетичний дебют Семенка помітили. Дмитро Загул зауважив, що Семенко «співав таким же соловейком, як і інші», відзначив милозвучні, сентиментальні вірші елегійного типу. Грицько Чупринка та Микола Вороний схвалили «символістські вірші». У 1913—14 рр. у тому ж видавництві вийшли оповідання Марії Проскурівни.
У Києві 1914 р. Семенко разом із братом Василем та художником Павлом Ковжуном заснували перше українське футуристичне об’єднання, взяли собі екзотичні імена – Михайль, Базиль, Павль; правда, друзі до кінця днів називали М. Семенка – Сем. Переназивання згодом увійшло в моду серед українських футуристів (Георгій Шкурупій перетворився на Ґео, Михайло Йогансен став Майком, Микола Бажан – Нік). Заснували друкарню «Кверо» (лат. – «шукаю»), що в лютому випустила дві поетичні збірки Семенка “Дерзання” та “Кверо-футуризм”.
Я мов метелик я білий білий
Як він химерний як він несмілий
Літаю біло у білім сяйві
Лечу для лету летить у рай він
У бистрих зняттях у м’яких скоках
Він день живе лиш він день лиш дише
Все існування в несмілих торках
У крилах білість так ясно пише
Лечу для лету летить у рай він
Літаю біло у білім сяйві
Я мов метелик я білий білий
Як він химерний як він несмілий.
16. VII. 1914. Бориспіль
Почав задумуватися Михайль Семенко над проблемами кохання та шлюбу, навіть написав дослідження «Вона»:
ПЕРША
І приносить серед ночі горошок шоколадний
вона і говорить до долу очі — в сльозах:
«Ладно — на — кушай — — Ах!»
…Кушать?
Крапля гірка свербить в носі — так не важко зробитись альфонсом — а в мене ж любов — я ж не сплю
жду свою коханку бліду — я ж люблю — люблю ж таки свою хоч і таємну, але проститутку.
І плачучи доводиться спати мужчині — нічого мовляв не значить у якому чині — цілуєш і любиш
і спиш і вдень борешся за життя.
Це — одна вона.
ДРУГА
Загрожуватиме кулею —
судом — дайош червінця на
аборт!
І коли принесеш додому
оклад півмісячний —
буде любо дивитися тобі в
рот.
ТРЕТЯ
І з очима чистими —
як у корови вони вогкі —
три ночі поплаче
на твоєму животі —
і поїде в гори —
сама —
примириться з обставинами
і скориться
бурі — —
мрією —
вічнозгадною піснею
залишиться в споминах
вона.
ОСТАННЯ
І може бути що спереду
трапиться ще одна
запалить жагою незвичною —
жінка-товариш —
силою космічною
перетворить огнем
вона.
РЕШТА
А решта — такі що люблять скавучать і тертися
блюдучи до одружіння себе —
ахають стогнуть зойкають —
і стають нудною мочалкою.
З початком Першої світової Михайла мобілізували до царської армії, упродовж 1916–1917 рр. служив телеграфістом у м. Владивосток. Ходили чутки, що Михайль Семенко хотів емігрувати до Америки, але залишився. Чому? Бо познайомився зі земляками-полтавцями; давав уроки гри на скрипці одному хлопцеві, готував його двоюрідну сестру Лідію Горенко до вступу в педагогічний інститут. Батьки 18-річної Лідії – переселенці з села Скибинці (Кибинці), що на Полтавщині.
Ні, не поїдемо ми з Вами в Америку,
Бо будете падати там в істерику,
Бо серце моє, найсвятішу муз’ику, —
Нерозважному крику
(8. XI. 1916. Владивосток)
У Владивостоку закоханий поет цікавився мистецтвом Японії, купував гравюри й малюнки, складав власні музичні композиції, читав Лідії вірші Лесі Українки, ходив до місцевої бібліотеки по книжки. У поезії Семенка з’явилися мотиви еротики, теми проституції; народилися романтичні та дуже ліричні образи – «П’єро задається» і «П’єро кохає», що були надруковані 1918 року.
Вона не хоче зі мною розмовляти.
Вона не відповідає на мої привітання.
То добре. Я більше не буду в оркестрі грати.
В Америку не поїдем і я підпалю її кохання… («П’єро загрожує», 15.Х.1916)
Підпалив – і Лідія стала першою дружиною поета. У молодят знайшлася донька Ірина. У творах Семенка з’явилися романтичні та дуже ліричні образи – «П’єро задається» і «П’єро кохає», що були надруковані 1918 року. 1917 р. Михайль із дружиною Лідією повернулися в Україну, і молода родина кілька місяців мешкала у батьків поета в Кибинцях, а у квітні 1918 року перебралися до Києва. 
У 1922 р. Михайль Семенко видав повне зібрання творів під назвою «Кобзар», більшість склали поезії владивостоцького періоду (400 сторінок із 600).
Яким був Семенко? Зберігся словесний портрет Олексія Полторацького: «Низький на зріст, кучерявий, із густою гривою чорного волосся, дещо монголоподібний, із незмінною прямою люлькою в роті, з пронизливим поглядом чорних очей, Семенко належав до таких людей, повз яких не пройдеш, не звернувши на них уваги». Його короткі слова, часто проціджені крізь зуби, завжди вражали своєю оригінальністю й несподіваністю. Розмовляв переважно суржиком української та російської мов. Про велику прихильність Сема до оковитої згадував Терень Масенко, наводив формулу Михайля Семенка: «Коли б горілка була ще добріша, то її можна було б випити ще більше…»; ходили чутки про нюхання кокаїну. Про ненависть Сема до дитячого плачу, про сварки з застосуванням сили писалося немало. Сем і Лідія жили нарізно: вона вчителювала в школі, виховувала дочку; він проводив час переважно в кав’ярнях, жив у готелях.
З 1924 р. Михайль став головним редактором Одеської кінофабрики ВУФКУ. Юрій Яновський згадував: «Він приходив щодня на фабрику (Одеську кінофабрику), викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав…». 
В Одесі він познайомився з акторкою Наталією Ужвій, яка виступала в театрі, а з 1926 дебютувала в фільмі «Тарас Трясило». Їх часто називали «панянка та чудовисько». 1926-го року Лідія народила сина Ростислава. 1928-го р. Михайль Семенко розлучився з Лідією, переїхав до Харкова, взяв шлюб із Наталією Ужвій. Жили вони у «Слові», в кв. 39. У них народився син Михайло, схожий на батька, як дві краплі води. Від НКВС до Семенка були приставлені друзі-приятелі: Антін Дикий та Олекса Полторацький, які споювали Михайля і довідувались про те, що стало обвинувачувальним матеріалом у його процесі. М.Семенко жив то в Києві, то в Харкові. Зрештою, у Михайля Семенка з Ужвій життя не складалося і вона пішла до юного Євгена Пономаренка, який усиновив Михася. 
Поета-футуриста арештували 26 квітня 1937 року в Києві в готелі «Континенталь» по вул. Карла Маркса, 5, кв. 72 (вул. Городецького). При цьому була присутня Наталія Ужвій, як записано в протоколі – дружина. Вона чомусь теж була в тому номері, хоч рік тому вони розлучилися. За три дні до свого арешту, 23 квітня 1937 року, Михайль Семенко провів у Києві творчий вечір.
Михайла Семенка звинуватили в тому, що він брав участь у міфічній Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, планував терористичний акт замах на секретаря ЦК КП(б)У Косіора на 1 травня 1937 р. Закордонний зв’язок із польськими та німецькими членами організації здійснював через художника Павла Ковжуна. З Семенка «вибили» потрібні докази і у травні 1937 року він підписав «зізнання».
23 жовтня Михайло Васильович Семенко почув смертний вирок через розстріл. 24 жовтня о другій ночі вирок виконано в підвалі Жовтневого палацу, поховано в братській могилі Биківнянського лісу. 
