Все. На вулицю більше ні ногою. «Вєлікій, магучій дастал!» Ми так добре сиділи, тихенько говорили, дрімали; коти насолоджувалися свободою. І раптом Калістратик – це онук Софочки. Коли дитя народилося, родичі об’їздили всі ЗАГСи міста, виписали імена малят. Потім попросили у мене словник імен і вибрали ім’я (чисто російське!), якого ні у кого не було. Ім’я то чисто грецьке, що буквально означає «гарний воїн». Дійсно, треба бути гарним воїном, щоб протистояти всім, хто насміхається: «Калік», «Стратик», «Кастратік».
Так от підійшов Калістрат і сходу до Софочки:
– Ба, а ета чьо? Кутафья – ета чьо?
– Боже, что ета укрАінская власть детям задаёт читать?
– Ета? Пушкін, ба… «Арап Петра Великого». Вот: «По мне жена как хочешь одевайся; Хоть кутафьей, хоть болдыханом; только б не каждый месяц заказывала себе новые платья.».
– А? Ну, кутафья… ета, Калічєк, так гламурнєнька, с кружавчикамі, – швиденько оговталася Софочка.
При дітях я таких розмов не веду, але, коли Калік відійшов, розкрила рота:
– Софочко, кутафья – по-вашому – це товста, неповоротка жінка, наче чуперадло. Саме такою є Кутафья вежа у Кремлі, до якої пізніше добудували ажурну корону.
– Мда? – Софочка наприндилася: стиснула вуста і замовкла.
На цій невеселій ноті я перервала вигул котів і подалася додому. А могла б і промовчати…
