Отакої…

Такого ще не бувало, щоб моя Хомівна повітря ковтала, жодного словечка не мала, тільки жестом мене до себе звала. Що ж трапилося?
– Ось, милуйся. Цілий ранок плаче, – вказує сусідка на онуку. – Як прийшла з того колядування, то й квилить мевою.
– Да, на тебе не дивилися, як на придурка, не казали тобі, що всі українці прохачі, нероби – побирушки! – зайшлася у риданнях Яринка.
Нарешті прояснилося. Дитина з подружками за порадою вчительки пішли у сусідній двір колядувати, а їх одні не пустили в дім, інші вилаяли.
– Яринко, а вчителька пояснила, хто до кого може ходити колядувати?
– Нєа…
– А дарма. Давним-давно важливим було народитися, продовжити рід, догледіти родичів. Рід – був головним, Коляда – свято роду. Здавна степовики жили хуторами, зимівниками, де чужих практично не було. Із появою першої зірки небо відкривалося – духи пращурів сходили на землю і збирався увесь рід (і мертві, і живі, і ненароджені). Поминальною кутею починали ніч відкритого неба.. От тоді всі рідні обдаровувалися, віншувалися, святкові страви споживали. Чоловік-хазяїн вітав-частував худобу. Не забували про хрещених батьків і бабусю-пупорізку – до них діти бігали з колядками та вузликами смачного. А за це отримували подарунки та якусь копієчку. І ні до кого чужого навіть у селі колядувати не ходили.
– А що ж тоді по ящику показують, як ходять хлопці-дівчати з вертепом, грають-співають?
– Грали-співали щедрівки на старий новий рік. Це зараз у нас є радіо, телеящики, компи, а в давнину снігом усе замело – сиди на печі, дивись на каганець. А дітей у кожної родини було багатенько. Дівчат треба було учити шити-прясти, вишивати, щоб заміж видавати, а парубкам треба було собі пару шукати. От і складалися парубки, орендували якусь хатину й збиралися на вечорниці. Дівчата там шили-пряли, співали, парубків чекали. Ті приходили й починали репетицію щедрівок, адже кожному хазяїну, кожному члену родини складали свій текст. Були села, де розігрували вертепне дійство, були просто адресні щедрівки.
– А як щедрували, щоб гроші давали?
– А ніяк: українці – не прошаки. Це якась вражина вигадала: «Ковбаса не така, дайте, дядько, п’ятака! А п’ятак неважний – дайте руп бамажний». У нас задовго до зими громада вирішувала, на яку потребу цього року збирати кошти. Кожна вулиця великого села мала свої потреби: ремонт школи, дороги, чистка та утримування головного колодязя, цвинтаря, пасовища. От і домовлялися, на яку з потреб цього року збираються кошти. Молоді ходили дворами, щедрували, чесно ласощі у мішок складали. Їх носили Міхоноші, поки не доходили до орендованої хатини. Там усе викладалося й за столами споживалося. А гроші за полазників отримував Тичина, який звітував громаді скільки зібрали. Тичина потім відповідав за фінансування громадських робіт.
– Так, значить, ця коза підставила наших дітей? – обурилася Хомівна.
– Ой, сусідочко, охолонь! Учителька твоя молоденька, а «застав дурного Богу молитися, то він і лоб проб’є». Їй сказали провести виховну роботу й організувати колядування, а ніхто з дорослих з нею самою не працював. Звичаї наші давні з тих часів, коли віра була у духи пращурів, а не в чужих богів. Московська церква приватизувала народний звичай, тому майже всі колядки релігійні.
– Слухай, а у нас у класі був хлопець на прізвище Міхоноша. Так, це той, хто збирав нащедроване?
– Мабуть, так. А про Тичину ти вже не питаєш? Це той, чиї руки нічого не крали, хоч йому й тицяли. «Тичиною» козаки називали кришталево чесну людину, якій довіряли збереження громадських коштів – своєрідний «швейцарський банк». Полковник Тичина був у Богдана Хмельницького, полковий старшина Гнат Тичина – один із найближчих соратників гетьмана Павла Полуботка та його родич. Саме цей факт (згадайте золото Полуботка!) зберіг життя Павлу Григоровичу.