21 серпня 1897 р. у родині вчителя гімназії в Перемишлі побачила світ Софія Зарицька-Омельченко, живописець. Мати померла, коли Софійці не було й двох років. Вчилася в дівочому ліцеї, зацікавилася мистецтвом, почала опановувати рисунок. У 1920 р, після смерті батька, Софія поїхала до старшої сестри у Львів і три роки навчалася приватно в Олекси Новаківського. Згодом продовжила навчання у Празі, в чеській академії мистецтв. 1926 р. вийшла заміж за студента тієї ж академії, художника Петра Омельченка. Через два роки Софія закінчила академію, і подружжя переїхало у Париж. 1928 р. Софія почала виставляти свої твори у престижному Салоні Незалежних. Згодом подружжя оселилося в містечку Шеннв’єр-сюр-Марн, під Парижем. Там Софія багато працювала, експонувала свої роботи у Львові, Празі, Берліні. Про неї писала українська та французька преса.
Зарицькі не встигли добудувати дерев’яний будинок у Шенев’єрі, жили без світла, опалення та газу. У 1953 р. від раку помер чоловік Софії. Їй не вдалося вирватися з бідності, Софія жила в тих же умовах. Одинока, вона любила свою самотність, приятелювала зі щуром, який жив у її хаті. Софія весь час працювала, бо для неї жити – це малювати. Все решта – це речі друго-, чи третьорядні.
1957 р. взяла участь у виставці паризьких акварелістів.
Найчастіше роботи останнього періоду життя Зарицької купував лікар Володимир Попович — українець із Перемишля, який мешкав тоді в Бельгії. Поступово у нього склалась чи не найбільша збірка творчої спадщини Зарицької. Ще дві її роботи потрапили до українського музею в Римі, деякі зберігаються у жителів Шенев’єра. 50 власних робіт і 100 полотен чоловіка Зарицька зберігала, щоб передати музею українського мистецтва. 
1964 р. Українська вільна академія наук у США влаштувала виставку двох художниць — Олени Кульчицької та Софії Зарицької.
17 квітня 1972 р. Софія трагічно загинула у своєму домі в Шенев’єрі. Близько півночі з невідомої причини загорівся її дерев’яний будинок. Софія Зарицька згоріла живцем разом з будинком із десятками праць (своїх і Петра Омельченка). Слідство в справі пожежі не дало ніякого пояснення обставин трагедії. Сусіди стверджували, що в ту ніч пси голосно і довго гавкали, немов хтось пробирався у помешкання. Знайомі Зарицької категорично відкидають версію слідчих про те, що художниця таким чином могла вкоротити собі вік. Вона була віруючою християнкою, мала ще стільки планів на майбутнє, не скаржилася на здоров’я, а до свого способу життя так звикла, що навіть матеріальна скрута не вивела б її з рівноваги…
На маленькому цвинтарі поблизу церкви в Шенев’єр останки Софії Зарицької поховали поруч із могилою її чоловіка Петра Омельченка.
