В одному із залів Люксембурзького музею є скульптурний портрет: молодий геній, який помирає біля ніг ангела смерті. Прекрасне схудле обличчя страдника підняте вгору – очі його спрямовані на табличку, яку ангел тримає в руці. Це список геніїв, які передчасно зійшли в могилу, але завоювали собі безсмертя. Статуя так і називається – «Безсмертя». Серед восьми французьких імен одне українське – Марії Башкирцевої. У сусідніх залах зберігаються дві її картини. Це єдиний іноземний живопис, представлений у найбільшому французькому зібранні.
Марія Башкирцева – авторка відомого щоденника, дуже популярного в Європі на початку ХХ століття. Ним зачитувалася Марина Цвєтаєва, яка присвятила пам’яті Башкирцевої свою першу збірку «Вечірній альбом».
А починалося все на Полтавщині: красива й багата Марія Бабаніна виходила заміж за сина-одинака генерала Башкирцева – Костянтина. На цьому б поставити крапку, бо казки закінчуються саме так, а далі… починається життя. Доволі швидко сімейна ідилія надокучила Башкирцеву. Йому муляло сімейне ярмо, невтомний у амурних зальотах, він натхненно стрибав у гречку. Через два роки молода дружина втекла до батьків разом із тримісячною Марійкою від чоловіка. Старшенького Павлуся залишив собі батько. Марійка зростала під промінням бабуніної любові. Від гувернанток дівча засвоїло французьку та російську, від сільських пестунок – українську. Усі переконували маленьку, що з неї буде зірка України, адже Марійка пречудово малювала, співала, грала на фортепіано й танцювала. 10-літньою Муся із родиною переїхала до казкової вілли у Ніцці. Там вона мала власні розкішні апартаменти з видом на Середземне море. Її однолітки ще грали у ляльки, а Марійка сама собі склала програму занять, за якою її навчали учителі місцевого ліцею: «Я взялася за розподіл годин своїх занять… Десять годин роботи щоденно». «Я хочу все знати! Коли матиму 20 років, хочу все вміти!» Щоденно дівчина три години вивчала мови: англійську, італійську, французьку, грецьку, латину; по годині відводила на заняття малярством, музикою та верховою їздою.
Десятирічною Марія закохалася у князя Гамільтона. Щоб вразити коханого дівча по 9 годин на день мало лекції. У 12 років вона почала вести щоденник і створила сім томів. От запис у щоденнику 13-літньої Марійки, зроблений після одруження князя Гамільтона: «Не треба сумувати жалями. Життя є таке коротке, треба сміятися, як тільки можливо…» Башкирцева серйозно займалася співом, у щоденнику вона нотувала: «Яке щастя, яка розкіш – добре співати! Це не та гордість, що дає золото й почесті. Це почуття, що ти – безсмертна.» «Бережіть голос. Це – найдорожче, що у вас є,» – говорив Марії професор Вартель.
Родина Марії часто подорожувала Італією, Іспанією, Францією. Дівчинка, захоплена живописом та архітектурою, досліджувала музеї. 16-літня красуня викликала захоплення золотої молоді Європи. У Марію закохався граф Петро Антонеллі (родич римського папи, найбагатший жених Європи), але серце дівчини спокійне: вона займалася тільки навчанням. Аби трохи охолодити графа, Марія від`їхала до України. На Полтавщині вона зустріла батька й брата. Татусь жив на широку ногу, дочка вивчила дозвілля в Гавронцях і змалювала його. Так з`явилися малюнки «Вечір у Гавронцях». Дивувала панянка своїх знайомих знанням рідної мови. Ій тут було добре, але як жити серед людей, які викликають тільки сміх? «Наймиліші люди, але тільки те й роблять, що їдять,» – записала вона у щоденнику. У Полтаві Башкирцев – король, але яке жахливе у нього королівство!
Нарешті Марія знову у Парижі, спробувала голос у відомого професора співу. Суворий екзаменатор високо оцінив виняткової краси мецо-сопрано. Дівчина захоплено навчалася, але хронічний катар перервав навчання: голос зник назавжди.
У лютому 1877 р. в Неаполі на фестивалі король Віктор Еммануїл захопився красою українки. Марія разом із матір`ю мали аудієнцію у римського папи. На запитання:
– Чи ви з Росії? – Відповіла:
– Ні, святий Отче, ми з України!
«Я народилася в Україні»,- цю фразу кілька разів писала Марія. «Я повернуся в Україну, коли на цій прекрасній землі настане пошана людських прав». Але жити в Україні означало поховати мрію про славу, а щоденник із цього приводу говорить: «Я працюю також для слави мого краю».
На чужині Башкирцева захопилася вивченням історії Київської Русі, пошуками загублених традицій рідного краю, але мистецтво кликало. Марія вибрала художню майстерню Рудольфа Жюльєна в Парижі. Працювала завзято: з восьмої години ранку до п`ятої пополудні, потім – вечірні курси. І у щоденнику з`явився запис: «Я клянуся вам…, що за чотири роки я буду славна». Навчання принесло їй успіх. Якось до студії прийшов професор Паризької школи мистецтв, директор Французької академії в Римі Тоні Робер-Флері. Він звернув увагу на талант Марії, яка узяла тільки 30 уроків живопису. Ті, хто сприймав Марію несерйозно, як мазунку долі, були здивовані почутим із уст маестро: «Те, чого ви досягли за такий короткий час, значно більше, ніж медаль за чотири роки навчання». 
1880 р. На Єлисейських Полях на виставці відзначена її картина, написана за 18 днів, «Жінка при столі читає книжку Дюма «Питання розлучення», підписана «Марі-Костянтин Рус». 
Марія Башкирцева одержала від уряду Франції золоту медаль, 150 її картин купив Лувр.
Худ. Жуль Лепаж. Автопортрет. 1875 р.
Марії прийшло кохання – художник Бастьєн-Лепаж, син селянки, випускник академії. Він важко заробляв на навчання й життя, але одного ранку прокинувся знаменитим. «Великий, справжній, неповторний» художник виявився мужчиною низенького зросту, білявеньким, непоказним, але зумів полонити Марію. Його ім`я не сходило з її уст. Та Марія почала глухнути, згодом почула вирок: туберкульоз. Обоє знали, що життя закінчується, але сподівалися без надії. Марія пише: «Я найду щось втішне й чарівне навіть у моїй смерті». В останній раз дівчина відвідала хворого Бастьєна.
– У моєму краю є такий звичай: дівчина дарує хлопцеві, який їй подобається, вишиту сорочку, – каже ніяковіючи. – Ось.
– Це мені?
– Так.
– Дякую, Марі. Надзвичайна гама кольорів. І ви це самі зробили?
– Так.
– Який гарний звичай! Чим я можу віддячити?
– За дарунки не віддячують. Швидше одужуйте.
А у щоденнику Марія зізналася: «Він мене кохає!» Та у жовтні Марія уже не могла відвідати коханого, тому Лепажа на побачення привіз брат. Дівчина була прекрасна у білій піні мережив і коханий вигукнув:
– Ой, якби я міг малювати!
Уже ні він, ні вона не могли малювати. І останні слова щоденника: «Мені дуже важко підніматися по сходах… Мамо, життя – це краса!»
31 жовтня у залізному ліжку вояка навічно заснула героїчна дитина.
Через 40 днів від раку помер Бастьєн-Лепаж.
Париж ще не бачив такого прощання. Увесь дім Марії був у білому, білі квіти, шість білих коней. Осіннє сонце і тужливий спів. Її мавзолей на паризькому цвинтарі Пассі, вілла і уздовж набережної вулиця Марії Башкирцевої в Ніцці стали місцями паломництва. 1903-1905 рр. друзі й родина відкрили у Ніцці водогін із джерельною водою, на мушлі якого напис: «У пам`ять про Марію Башкирцеву». Є у цьому місті на Авеню де Балет музей, збудований полтавською принцесою Єлизаветою Кочубей, 7 картин Марії подарувала мати Башкирцевої цьому музею.
Щоденник Марії пережив автора, здобув всесвітньої слави. Дюкло писав: «Молодий геній України, який не встиг віднайти правдивого обличчя свого великого народу.»
Образ Марії Башкирцевої можна знайти у творах Мопассана, Анатоля Франса, Андре Теріє. Імператор залізних рим Євген Маланюк писав:
Панно Маріє,
Вже обрій мріє;
А я не мрію, просто хочу Вас
Зустріти.
Десь за містом – амазонкою –
На мазепинському скакуні, –
Тільки стек, та циліндр, та рукавички,
Та стан стрункий,
Стиснутий тонко,
Ввижаються мені.
…От ніби як черничка
З монастиря, де абатисою – маркіза де Ламбаль.
Залишити відповідь