Художник Костянтин Піскорський, син Володимира Костянтиновича Піскорського – унікальна постать в українському мистецтві, представник футуризму, авангарду та головним чином сецесії.
Він народився 18 травня 1892 р. у Києві на Фундуклеєвcькій, 88, у родині приват-доцента Київського університету Володимира Костянтиновича Піскорського зі старовинного спольщеного роду та домашньої вчительки Зінаїди Захарівни Піскорської (з козацького роду дворян Андрієнків). Бабуня по матері Ганна Хомівна (з дому Колишева) учила з Костею українські пісні, вірші Шевченка; розповідала про приїзди Тараса до них у гостини. Мама Кості десятки років працювала бібліографом у київському університеті. Ім’я Костя отримав на честь діда, хрещеним його був Євген Кивлицький, письменник, редактор журналу «Киевская старина».
З пуп’янку діти вчилися говорити польською, іспанською, українською, французькою. Дитинство Костя було подвійним: то бігав босоніж у селі, купався у теплій, оксамитовій пилюці разом із приятелями з Переяславщини і вільно спілкувався «по-їхньому»; то модно одягався, взувався, говорив іспанською чи французькою, коли їздив із батьками в Париж чи Мадрид. Пишався, що його татусь перший закордонний вчений, якого в Іспанії допустили до королівських архівів.
З 1902 р. навчався у чоловічій гімназії Ніжина при історико-філологічному інституті ім. князя Безбородька. 13-річним Кость відчув небезпеку і гордість за батька-професора Ніжинського історико-філологічного інституту, який підтримав бунтівних студентів. Підліткові подобалося, коли татусь звертався до студентів: «товариш …» Тоді Кость вирішив стати адвокатом і захищати пригнічених.
У 1905 р. Кость переїхав з батьками до Києва, у 1906 р. – до Казані, де 1910 р. поступив в Першу Імператорську чоловічу гімназію.
Невдовзі поступив у Казанський університет на юридичний факультет. Після трагічної смерті батька К. В. Піскорський з родиною повернувся до Києва. Він продовжував навчання на правничому факультеті, але мав репутацію неблагонадійного і не зміг розпочати кар’єру правозахисника.
У 22 роки закінчив навчання, у травні 1915 р. одружився з Ніною Калашніковою, студенткою Вищих жіночих курсів і влаштувався працювати у Державному банку, директором якого був друг батька історик Г.Афанасьєв. 
Хоч за станом здоров’я був визнаний непридатним до служби в армії, працював санітаром у лазареті № 6 м. Києва. У 1918 р. продовжив службу у Державному банку м. Києва.
За цей час у них знайшлося трійко дітей: Зінаїда (на честь мами), Олена та Володимир (на честь діда). Чим тільки не займався К. Піскорський, щоб врятувати дітей від голодної смерті? Працював учителем у с. Совки: навчав дітей грамоті, читав селянам лекції з літератури, історії, мистецтва; редагував рукописний журнал; створив самодіяльний театр, де був режисером, постановником і композитором.
Доволі пізно Костянтин зайнявся живописом і одразу проявив себе як професіонал. У березні 1918 р. Піскорський розписував писанки; творив на українську тематику «Ой на лузі та при березі червона калина», «Пливе човен, води повен», за поемою Т.Шевченка («Катерина», 1919). 
Костянтин Піскорський. Козак Мамай. 1921 р.
Завісу театру в Совках прикрашав його «Козак Мамай» з написом «Слава Україні».
Худ Костянтин Піскорський. Україна поневолена. 1919 р.
У травні 1919 р. К. В. Піскорський був взятий на облік Добровольчою армією, одночасно упродовж року навчався в майстерні професора графіки Георгія Нарбута, обраний членом Професійної спілки художників Києва.
У грудні 1921-го члени комісії Відділу народної освіти, перевіряючи роботу школи і побачивши малюнки школярів, зацікавились системою викладання Піскорського. Учителю запропонували стати інструктором у справах викладання образотворчого мистецтва. Він відмовився, а премію у вигляді альбомів, фарб і олівців із радістю прийняв.
Незадовго до смерті Піскорський створив картину незвичайного птаха на ім’я – Тиф і сказав, що сам він помре від тифу. Від тифу померли:
його учитель Георгій Нарбут, художник Лесь Лозовський. Він часто возив учнів на екскурсії до Києва, під час однієї з них у лютому 1922 року митець захворів на тиф.
У березні 1922 року 29-річний К. Піскорський помер від тифу. Його поховали в Києві поблизу Аскольдової могили. Під час Другої світової могилу зруйнували, а після війни цвинтар знесли.
50 років родина Піскорських переховувала роботи Костянтина від антилюдської влади.
Вдова К.Піскорського Надія Василівна, бібліограф, перекладач французької поезії. За цей час виросли діти художника.
Син Володимир пішов на фінську війну, загинув у 23 роки на Ленінградському фронті.
Зінаїда Костянтинівна працювала редактором журналу, писала і перекладала поезії (О.Блока, Г.Гейне). В редакції працював молодий Євген Сверстюк, бували Іван Дзюба, Василь Стус (про нього З.Піскорська сказала: «Зверніть увагу на цього талановитого хлопчика»…). п. Зінаїда твердо стояла на своїх позиціях: вона відмовилася виступати в суді з осудом націоналістів Дзюби та Сверстюка, за що була звільнена з роботи.
Олена Костянтинівна – геолог, знайшла в Україні низку цінних мінералів, захистила кандидатську.
Головне зображення:
Художник Костянтин Піскорський (1892-1922). автопортрет
