Коли у нації вождів нема, тоді вожді – її поети, а коли поетів позбавляють слова? Коли українське слово, українську книгу, театр заборонили, українською заговорили полотна художників-пейзажистів. І чи не перший на цій барикаді українства Петро Левченко.
14 (27) січня 1917 р. рак внутрішніх органів загнав у домовину 60-річного художника Петра Левченка. Було то у Харкові в госпіталі старого приятеля лікаря К.Данилевського.
Поет української природи народився 11 липня у Харкові. Він не любив спогадів. «У моєму минулому стільки важкого, що мені занадто болюче розповідати,» — відповідав Левченко на прохання розповісти про себе. Його батько був багатим на дітей (мав їх аж десять), мав канатну фабрику, крамничку і дуже так пнувся «у люди»… Зрештою важким трудом заробив на будиночок у передмісті з колонами (дерев`яними). Удаваність, прагнення мати вигляд багатія вадила Левченку-молодшому. Справжність життя Петрусь відчував, коли сідав на коня і мчав на дідів хутір, де косив, рубав дрова, допомагав. Юнак навчався у Харківській гімназії під керівництвом художника та педагога Дмитра Безперчого (колишнього кріпака графа Д.Шереметєва, випускника Петербурзької АМ, портретиста), пізніше в студії Єгора Шрейдера захопився малюванням. У гімназії Петро потоваришував із Сергієм Васильківським, хоч мали характери-антиподи: Сергій – веселий дотепник, балакун, Петро – мовчазний, делікатний слухач. Обоє захоплювалися малюванням, що зробило їх друзями на все життя, оба були закохані у Софію, дочку Безперчого, (вона ж обрала Сергія).
Взагалі Петро мав талант часто закохуватися. Якось 19-річним він прийшов до батька і заявив: “Або я одружусь із фабричною дівчиною, або застрелюсь!” Батько відповів: “Ну, йди стріляйся!” Він пішов, але не застрелився…
Петро Левченко захоплювався музикою: готувався до вступу в консерваторію, хотів стати піаністом. На жаль, зламав ліву руку, після чого та почала всихати, а правицею юнак грав віртуозно. 1873 року на виставці учнівських творів у Петербурзі Петро Левченко одержав срібну медаль за своє малювання.
1878 року Петро він вирішив податися до Петербурга на навчання, але батько на цей крок первістка не благословив. У Академії мистецтв був вільним слухачем учився у В. Орловського, П. Чистякова, М. Клодта, який часто заставляв студентів копіювати картини Федора Васильєва, тому полотна Петра Левченка зберігають “знак виразної романтичної орієнтації”. Там були харківські земляки, здебільшого учні Д. Безперчого, як от В. Беклемішев (скульптор), О. Васильківський, К. Крижицький, М. Ткаченко (всі пейзажисти). Скромний інтелігент Левченко не міг вигідно продавати свої полотна, робити гроші, а батько позбавив допомоги, що призвело до матеріальної скрути й примусило облишити навчання в Петербурзькій АМ. Петро Олексійович – член Товариства південноросійських художників – жив у Харкові, викладав у художній школі Марії Раєвської-Іванової (це перша жінка в царській Росії, якій Петербурзька АМ надала звання художника).
Петро Олексійович шукав розради в українській глухомані, багато подорожував. Сприяли мандрам делікатні сімейні обставини. Художник одружився з красунею-покоївкою, у них народилася дочка. Дружина Левченка поїдом їла чоловіка за його невміння жити, вигідно продавати картини, створювати добробут. Щоб бути далі від докорів, Петро Олексійович відправлявся на природу: родинна невлаштованість зробила Левченка романтиком дороги. На полотнах постав образ дороги, нерівної, провінційної, як власне життя художника, де часто на мандрівника чекав тупик. 
Спочатку картини Левченка – то суцільний мінор, згодом село розкривало свої принади, тиху радість буття, надію вибоїстих шляхів. “Глухомань”, “Вечір. Сльота”. 
Скоро вони розлучились, дочку взяла на виховання його старша сестра.
У 1895 р. Петро Левченко вперше побував у Італії та Франції, малював міста, вулички, наприклад, полотно “Неаполь”. У Франції, художник закохався в імпресіоністів. Ще в Парижі, Левченко захопився зображенням архітектури великих міст. Особливо це помітно у картині “Вулиця Парижа”, де є і сріблясте паризьке повітря, і якась провінційність, “На Рив`єрі”. Відбулася метаморфоза: починав реалістом, став імпресіоністом.
Часто Петро Левченко бував у Києві, Одесі. 1899 року у Києві заїхав до оперного театру, де почув дивовижне меццо-сопрано Матильди Ситової. Романс, який вона співала, починався словами “Все для тебя!”. З цього почався у них роман. Художник зацікавився долею актриси, її 18-літньою батько віддав за багатія. Коли молода дружина наскучила чоловікові, – продав її кавказькому князеві. Матильді вистачило характеру, щоб втекти з дому, влаштуватися в трупу, але розлучення чоловік не давав. З цього часу Левченко не пропускав жодного спектаклю, де співала Ситова. Одного разу вистава довго не починалася через запізнення акомпаніатора. Левченко зважився піти за куліси й запропонувати свої послуги. Знайомство відбулося, а згодом Матильда Ситова стала “невінчаною” дружиною художника, немолодий митець нарешті одержав сім`ю, затишок. Вони жили одне одним усі вісім років, але шлюбний чоловік дошкуляв закоханим, доводилося переїздити… Тому закохані взимку жили у тещі в Києві у будинку навпроти Золотих воріт (там був Український клуб, у тому будинку народився О. Вертинський).
З вікна тещиної квартири Левченко написав “Задвірки Софійського собору. Київ”, “Зима. Вид з вікна взимку. Київ” сквер, фонтан.
Влітку родина мешкала у глухому містечку Змієві на Слобожанщині, або на Полтавщині. Митець віддавав увесь свій час малюванню, музиці й читанню. Він із задоволенням писав дружину за роялем, за читанням; захопився зображенням інтер’єрів.
Творчість не принесла співцеві занедбаної бездержавної України слави та багатства: невизнаний і забутий він помер у бідності в госпіталі приятеля свого дитинства доктора К.Данилевського, рак внутрішніх органів звів майстра в домовину. Матильда більше не виходила заміж, довго страждала, зберігала полотна коханого. А крила вітряків з картин Левченка окриляють бездержавних українців; дідівські хатинки укріплюють бажання здобути українську Україну.
Залишити відповідь