«Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови», – вважав Олекса Тихий, український дисидент, мовознавець, член-засновник Української Гельсінкської групи.
Він народився 27 січня 1927 р. на х. Їжівка, Донецької обл. Батько Іван, робітник, помер по війні. Мати Марія, селянка, померла вже під час його останнього ув’язнення. Брат Микола, на два роки старший, загинув на війні. Мав Олекса сестер Зіну та Олександру. Олекса Тихий крокував звичним шляхом гвинтика СРСР: школа, три дипломи – транспортного, сільськогосподарського інститутів, працював у Златоусті. У 1948 р. під час виборів зауважив, що єдиний кандидат у депутати – це дуже широкий вибір, за Олекса був ув’язнений. Закінчив філософський факультет Московського університету. У Москві одружився з Ольгою, 1949 р. народився син Микола. Але Олекса не міг залишатися на чужині, повернувся в Україну. Міг би мати стрімку кар’єру, але повернувся в село, де викладав історію, українську мову й літературу, фізику й математику; був завучем і дуже чесною людиною.
Родинне життя не склалося. У 1953 р. від другої дружини народився син Володимир.
Олекса Тихий переклав з польської книжку про Т.Шевченка «Українські ночі, або Родовід генія» Єжи Єнджеєвича. Для синів Тихий збирав вислови видатних людей про мову, уклав словник покручів української мови.
Коли під радянськими танками опинилася свобода Угорщини, Олекса Тихий написав свій протест проти агресії та відправив його в Москву до ЦК КПРС і вже 15 лютого 1957 року був заарештований удруге. За такий «наклеп» Олекса Тихий отримав 7 років увיязнення в таборах суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав за ст. 54-10 КК УРСР. Карався в Мордовії, рік провів у Володимирській тюрмі. У неволі здружився з композитором Василем Барвінським, з лікарем Володимиром Кархутом, якому допомагав складати книгу про лікарські рослини, з Юрієм Литвином, Левком Лук’яненком.
Після таборових університетів з 1964 року пан Олекса працював слюсарем, вантажником, охоче їздив на всілякі перекваліфікації. Часто брав Володю й на велосипедах мандрували: відвідували історичні місця, навідували друзів-співвיязнів, розвозили літературу самвидаву. Якось завезли щойно звільненому Левку Лукיяненку трилітровий слоїк липового меду зі своєї пасіки.
15 червня 1976 р. під час обшуку в Тихого вилучили машинопис «Мова народу. Народ» і дві доби тримали під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину». Під час обшуку 24 грудня 1976 р. виявили на горищі заліплений у глину німецький карабін системи “Маузер” зразка 1898 року, про якого Тихий нічого не знав. Заарештували Тихого 4 лютого 1977 р. за звинуваченням у зведенні наклепів на радянську дійсність (ст. 187-І Кримінального кодексу УРСР). Та в ході слідства справу перекваліфікували на «антирадянську агітацію і пропаганду», ст. 62, ч. 2 КК УРСР.
У 1977 р. усі «забугрові» радіостанції подавали матеріал про суд над Олексою Тихим і Миколою Руденком. Їх судив закритий суд за створення Групи сприяння Виконанню Гельсінкських угод. Прокурор обурено засуджував О. Тихого за те, що цей «отщепенец и терорист» писав статті, де виставлялися вимоги: «хочу, щоб школа виховувала й навчала б дітей, які б у майбутньому не стали міщанами й бюрократами, щоб ніхто не сидів у в’язниці за слухання «радіо голосів». Найгуманніший суд світу відміряв небезпечному рецидивісту максимальне покарання 10 років концтаборів особливого режиму і 5 років заслання. У Мордовії виявили виразку шлунка: етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл і повернули до Мордовії. Високий, сильний, красивий чоловік виборював статус політв’язня, витримав 52-денне голодування. Лікарка Денисова відмовилася його лікувати.
На 17-й добі чергової голодівки 18 квітня 1979 р., в Тихого стався внутрішньо-шлунковий крововилив; з тиском 70/40 його принесли до лікарні. Начальник табору сказав, що це симуляція, а хірург-чекіст пообіцяв: “Жити будете в муках і недовго”, – він так прооперував хворого, що розійшлися внутрішні шви рани, уздовж неї виникло кілька ґриж, з квасолину чи й волоський горіх і був нестерпний біль. Тихий знову відмовився писати покаянну. Почався перитоніт, йому знову розтяли живіт, промили черевину. При зрості 178 см. Олекса мав 40 кг, відкрилися рубці на легені, але від роботи і виконання норми виробітку його не звільняли. Тихий мав ще операцію на виразку дванадцятипалої кишки. Зеки поважали шляхетного та доброго в’язня, дивилися на нього, як на святого, чиї ясно-сірі очі світилися, лик був болісним, але доброзичливим. З ним не можна було посваритися, він не сказав жодного лайливого слова.
У Пермському таборі йому поставили діагноз: рак шлунка з метастазами. Знеболювальні йому пропонували в обмін на покаяння. Друзям О.Тихий говорив: «Я знаю, що загину, але хтось мусить бути першим».
5 травня 1984 р. у лікарні м. Перм 57-річний Олекса Тихий відійшов.
У 1988 р. в Канаді вийшов збірник праць Олекси Тихого «Роздуми».
