10 жовтня 1894 р. народився Доктор Парадокс, автор хитрих романів, інтелектуальних провокацій, Віктор Петров (Домонтович, Бер), український письменник, історик, шпигун (резидент розвідки); людина неймовірного таланту й загадкової долі, яка жила із задоволенням, займалася чим хотіла. Віктор Петров зізнався, що псевдонім «В. Домонтович» знайшов у литовській мові, означає він «той, хто багато каламутить» і ним підписував тільки свої художні твори. Псевдо В. Бер ставив на наукових розвідках. При цьому Віктор Платонович у псевдо не писав імені, тільки літеру В.
Віктор Петров вважав себе киянином, хоч народився в Катеринославі в сім’ї архієрея, а дитинство пройшло в Одесі. У 1913 році закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 – зі срібною медаллю за дипломну роботу «М.М. Язиков, поет пушкінської плеяди. Життя і творчість» – історико-філологічний факультет Київського університету. Невисокий, рухливий, у окулярах, гостроязикий, завжди усміхнений, затятий сперечальник, який любив добре поїсти, випити, але був геть байдужим до зовнішності, у нього часто ґудзики були різних кольорів, нерівно пришиті – таким запам’ятали його друзі. Віктора залишили на кафедрі університету як професорського стипендіата. Готуючись до захисту професорського звання, через Павла Филипповича познайомився з редактором журналу «Книгар» Миколою Зеровим.
Наступного року, коли більшовики усвідомили смисл слів Леніна, що інтелігенція – це г…но, яке треба знищити, як клас, і влаштували штучний голод у містах, Баришівка врятувала неокласиків. У 1923 році Петров був директором школи в Баришівці, Зеров – викладачем.
30 вересня, на день народження Софії Зерової Петров закохався у іменинницю. «Це було у той знаменний день, коли упала коробка цукерок,» – згадував він. Кохання опалило обох, але Софія (старша за Петрова на 4 роки), хоч мемуари її часто називають «стервою», не могла кинути чоловіка. Спочатку не могла осиротити єдиного сина, потім, коли помер її син Котик, переживала за Зерова.
Після повернення до Києва з’ясувалося, що університети – це «буржуазна відрижка» і їх реорганізували в ІНО (інститути народної освіти). В. Петров викладав у ІНО, а для заробітку – в приватній гімназії Ремезова російську мову та в учительській семінарії – українську мову та літературу. У цей же час молодий науковець очолив Етнографічну комісію УАН. Він досліджував козацькі землі, пороги, які мав поглинути упокорений Дніпро, долаючи на човні шлях Дніпропетровськ-Хортиця. У 1930-му році отримав ступінь доктора за дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Від етнографії В. Петров перейшов до археології, захопився вивченням окремих епох, манер, людських думок, що привело його до белетристики.
У 1928 р. В. Петров народився як письменник (не для дітей!) під псевдонімом В. Домонтович і видав довершений екстравагантний любовний роман «Дівчина з ведмедиком». Так до п’ятірного ґрона неокласиків-поетів долучився прозаїк, який філософські твори підписував В. Бер. Наступного року світ побачили перші в історії української літератури романізовані біографії «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша». Його проза – розвага та насолода для літературного гурмана, твори для читача майбутнього, а гостросюжетні, анекдотичні тексти – з подвійним дном. Герої – дивовижні: Панько Куліш – «національний пророк без нації, ідеолог без громадянства, піонер із сокирою важкою». Марко Вовчок – «мовчуще божество, яке бажало належати тільки собі».
З 1931 р. не публікувався. Петров відчув дихання «репресансу»: він мав запрошення до Праги на з’їзд філологів, але його не пустили. Він тихо, обережно, самотньо собі жив у квартирі на Малій Підвальній, 14 (поруч із НКВС), відвідував Зерових, де створив трикутник кохання. Навіть, коли арештували й посадили Зерова, Віктор Платонович підтримував Софію. А уявіть, як йому було, коли «добродії» шепотіли, що саме Петров доніс на суперника. Упродовж 33-х років коханці ніжно листувалися. «Життя багато разів розламувалось і шматки розсипалися, але завжди й у розпорошених шматках життя була цілість, і при всіх змінах одне лишалось незмінним у моєму житті, — це було моє почуття кохання до тебе», — писав Петров коханій.
У час глухого мовчання лід зневіри та відчаю скував серце: Юрій Клен емігрував до Німеччини, М. Рильський після арешту перебував у внутрішній еміграції, всі інші неокласики – розстріляні.
Врятував Ленінград. У січні 1941 р. – директор інституту фольклористики. Харків 1942-го – В. Петров у формі унтер-офіцера, розмовляв німецькою, працював у журналі «Український засів». Видав роман «Без ґрунту», де є чудові сторінки про Д. Яворницького. З 1942 року побував у багатьох містах України – Севастополі, Києві, Кременчуці. У Києві співпрацював із О. Ольжичем. Олег високо цінував літературний та науковий талант Петрова, який був знайомий ще з його батьком О. Олесем. У 1943-му очолив кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові. Наступні два роки – в Берліні, Баварії. Він знав добрий десяток мов, мав гострий розум розвідника, його інтелектуальний потенціал захоплював сучасників. Віктор Петров ходив у німецькій формі, його готували на посаду прем’єр-міністра України. В. Петров – професор Богословсько-педагогічної академії УАПЦ, продекан філософського університету в Мюнхені. Член правління МУР, де він і В. Барка були найбільшими величинами. Його розвідка про тотальне знищення інтелігенції «Українські культурні діячі Української РСР 1920-1949 рр.» поклала початок вивченню процесу. Вийшла повість В. Домонтовича «Доктор Серафікус» (1948). І на цьому кульмінаційному моменті творчість В. Домонтовича обірвалася.
18 квітня 1949 р. на католицький Великдень письменник о 18:30 вийшов із будинку 12 на Файлітштрасе, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва та критики «Арка» – і зник. Газети діаспори писали про загадкове зникнення, про загибель мученика Віктора Петрова. Одні говорили про радянських людоловів, інші – про американську акцію «Ohio» проти радянських розвідників в Західній Німеччині.
А 1955 р. у Москві була видана книга Олександра Монгайта «Археологія в СРСР», де в іменному покажчику археологів був В. Петров. Так учений для українців діаспори з мучеників потрапив до розряду Іуд. З 1956 року Петров працював у Києві в Інституті археології; створив дві монографії: «Скіфи: мова і етнос», «Етногенез слов’ян», але квартири не мав. І тільки у 1956 році Софія Федорівна отримала звістку: «в п’ятницю 8-го червня близько 10-ої ранку я стукатиму в двері, як належить, чотири рази». Запам’ятайте цю дату – 8 червня, до смерті Петрова лишалося рівно 13 років.
62-річний Віктор Платонович Петров і 66-річна Софія Федорівна Зерова-Лобода одружились. Чим не Аліна й Костомаров? Вона прожила 95 років, на столі мала портрет молодого Зерова і старого Петрова – масивного, огрядного, у окулярах, респектабельного та впевненого в собі.
1965 р. уряд відзначив службу полковника розвідки орденом Великої Вітчизняної війни І ст. Втративши під час війни документи про вчений ступінь, Петров був змушений заново захищати дисертацію в 1966 році. Перед членами ВАКу на захист кандидатської дисертації з філології став академік. І, небувалий випадок, рада одностайно присудила вчений ступінь доктора філологічних наук.
Помер Віктор Петров 8 червня 1969 року за письмовим столом: не встиг закінчити словник прусської мови. Похований у Києві на військовому цвинтарі.
У 1988-1989 роках у Нью-Йорку Юрій Шевельов упорядкував і видав тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича, який говорив, що кожна людина пише тільки про себе.
Залишити відповідь