19 лютого 1884 р. у с Заставля, Дунаєвецького району, Хмельницької обл (за іншими даними — село Верблюжка, нині — Новгородківського району Кіровоградської обл, чи — село Григор’євка, нині — Новопразької селищної ради Олександрійського району Кіровоградської обл) народився Нечипір Серветник. Син акцизного чиновника, козацького походження.
Закінчив Чіпка початкову двокласну школу села Верблюжки Олександрійського повіту Херсонської губернії. Навчався у фельдшерській школі міста Миколаєва Херсонської губернії.
Учасник російсько-японської війни (доброволець). За хоробрість у боях нагороджений Знаком Відзнаки Військового ордена Святого Георгія 4-го та 3-го ступенів. Закінчив Чугуївське військове училище по 3-му розряду в 1909 році. У списках офіцерів Російської Імператорської Армії 1910 р значиться як прапорщик піхоти (60-й піхотний полк) «Григорьев-Серветников Никифор Александрович», акцизний чиновник у місті Олександрії Херсонської губернії, прапорщик запасу.
Пройшов Першу світову, кадровий офіцер (штабс-капітан). У 1917 р. активно українізував частини російської імператорської армії; працював над створенням регулярних частин армії Української Народної Республіки. Підполковник армії Української Народної Республіки (з 1917).
Один із небагатьох, хто вмів думати, обстоювати власні принципи. Так, з приходом гетьманату Павла Скоропадського, Нечипір не погодився з політикою підтримки німецького окупаційного режиму, виплати Німеччині великої контрибуції, відновлення поміщицьких латифундій, військової диктатури. Сотник Запорозької дивізії армії Української Держави висловив свою думку та на знак протесту залишив збройні сили. Він підтримав Симона Петлюру в боротьбі з Гетьманатом, для цього у Верблюзькій волості Херсонської губернії сформував із дрібних повстанських загонів боєздатне повстанське військо. Никифор Григор’єв – повстанський отаман Степової України (1918), начальник Херсонської повстанської дивізії, з січня 1919 р полковник Дієвої Армії Директорії Української Народної Республіки. Призначений Симоном Петлюрою на посаду Головного отамана Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії.
У січні 1919 року після арешту Петра Болбочана, полковник Григор’єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в місто Кременчук заяву: «У Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерву, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини.»
18 лютого 1919 року розпочав переговори з більшовицьким урядом України та наприкінці лютого того ж року очолив 1-у бригаду Задніпровської радянської дивізії Української Червоної Армії, сформовану з повстанських полків Херсонської повстанської дивізії армії Директорії Української Народної Республіки. 35-річний начальник 6-ої Української радянської стрілецької дивізії Української Червоної Армії (1919) провів операцію по звільненню півдня України від військ Антанти, зайняв 10 березня 1919 року місто Херсон, а 15 березня 1919 року — місто Одесу. За Одесу головнокомандуючий збройними силами Радянської України Володимир Антонов-Овсієнко особисто вручив Григор’єву орден Червоного прапора.
17 квітня 1919 р отаман Никифор Григор’єв, який у лютому порвав з УНР і перейшов на бік більшовиків, знову почав боротьбу проти радянської влади. 7 травня 1919 року в Єлисаветграді (нині — м Кропивницький) начдив Григор’єв підняв антибільшовицьке повстання. 8 травня він звернувся з Універсалом «До Українського народу», закликав до боротьби проти російських продовольчих загонів, комісарів ЧК, за створення Рад без більшовиків. Керівник антибільшовицького повстання на Півдні України та головнокомандувач об’єднаної Української Повстанської Армії (1919), самопроголошений гетьман України (1919).
9 травня бунтівна 6-та Українська радянська дивізія (понад 20 тисяч добре озброєних бійців з кулеметами, артилерією, бронепоїздами) розпочала наступ від Знам’янки — Олександрії — Куцівки на Катеринослав та Єлисаветград.
10 травня полки повстанців здобули місто Черкаси та місто Смілу,
12-го — місто Кременчук,
13-го — місто Золотоношу.
Але все, як завжди: отаманчики, серед них Нестор Махно, не знаходили згоди.
Але уже наступного дня загони Шафранського відтіснили повстанців. Повстання полків дивізії Григорьева підтримали інші частини Української Червоної армії та місцеве населення. Командувач повстанськими військами Никифір Олександрович Григор’єв вирішив швидким маршем пройти Лівобережну Україну та оволодіти столицею Української СРР містом Харковом. У кінці травня проти повстанців було кинуто надійні більшовицькі військові частини, в тому числі — з Росії, які під командуванням Ворошилова та Пархоменка зупинили наступ. Після ряду кровопролитних боїв на Полтавщині командувач повстанською армією отаман Никифір Олександрович Григор’єв зі своїми військами змушений був відійти на Херсонщину. Подальшим успіхам повстання перешкодили неузгодженність дій деяких лідерів об’єднаної повстанської армії (серед них — анархіста Нестора Махна), що не дозволило Григор’єву об’єднати всі наявні антибільшовицькі сили.
Влітку 1919 р Повстанські війська отамана Никифора Григор’єва прилюдно об’єднались із загонами Нестора Махна. Григор’єва обрали командуючим об’єднаної повстанської армії, а Махно — Головою Революційної Військової Ради. А за лаштунками було інше – отаман Григор’єв вів таємні переговори з ворогом махновців генералом Денікіним про спільні дії проти більшовиків; батько Махно обговорював із соратниками вбивство отамана та приєднання його загонів до махновців.
Від самого початку відносин з Григор’євим Махно Пізніше Махно подібним чином планував вбити Петлюру, щоб очолити армію УНР.
І от 25 липня 1919 р Нестор Махно з Никифором Григор’євим зустрілися у с Оситняжка, домовилися через день провести мітинг у селі Сентовому, що за 12 кілометрів.
27 липня 1919 р в с Сентовому за кілька хвилин до мітингу у приміщенні сільської ради Григор’єв був звинувачений ординарцем Махна Олексієм Чубенком у погромах і застрілений Нестором Махном.
Вперше за своє існування я почула про Чіпку після фільму «Весілля в Малинівці», коли батько з друзями доводили, що отаман Гриціан Таврічєскій пародія на Никифора Григор’єва.
Залишити відповідь