Тимко Бойчук

27 вересня 1896 року на хутірці Романівка за 18 кілометрів від Теребовлі побачив світ Бойчук Тимофій (Тимко) Львович. Один із дев’яти дітей у сім’ї селянина-рільника. Батько підписував приватні листи Лев, або Левонтій, а мати – Ганна Андріївна селянка. Було у сім’ї 14 моргів (нім. morgen; загалом – 4,6 га). Ставили вони на ноги дітей – Михайла, Івана, Дмитра, Марію, Тимка, Катерину та Юлію. Тимко був молодший за брата Михайла на 14 років.
Тимкові було десять, коли від туберкульозу померла неня. Старші брати Михайло та Богдан подалися у світи, середні повмирали від сухот. Тато одружився вдруге і народив ще Оленку та Розалію. Тимко з сестрами жив при батькові, допомагав батькові господарювати, бо той насилу давав раду родині. Нікуди хлопчик не виїздив із рідної Романівки, закінчив сільську школу, малював на дозвіллі; не мав жодної мистецької школи, тому щасливо уникнув чужих впливів.
У 16 років Тимко переїхав до Львова, став учнем-підмайстром свого старшого брата Михайла. Тимкові йшов вісімнадцятий, коли весною 1914-го до рідної хати завітав Михайло, їдучи з-за кордону в Україну. Він забрав молодшого з батьківського дому й уже не відпускав від себе.
З 1912 р. Михайло Бойчук за запрошенням Російського Археологічного товариства щоліта разом з дружиною Софією з Налєпінських, Миколою Касперовичем працював над реставрацією іконостасу Трьохсвятительської церкви XVIII ст. у селі Лемешах на Чернігівщині, збудовану коштом гетьманської родини Розумовських. Весною 1914 року Михайло запросив брата до реставраційних робіт у с. Лемеші. Перша світова війна поклала край роботі братів: Бойчуки – піддані Австро-Угорщини – були інтерновані до Уральська, потім – до Арзамаса. На засланні Тимко написав темперою переважно на дерев’яних дошках, єдиний безцінний твір того часу – «Дві жінки з насінням» (Арзамас, 1916). Восени 1917 р. Тимко прибув до Києва. З відкриттям у 1917 р. Української Академії мистецтв, професор Михайло Бойчук у своїй майстерні монументального живопису організував школу, до якої ввійшов і Тимофій (1917-1922). Тимко самовіддано перейнявся мистецькими ідеалами брата, вони стали органічно власними. Власне, Тимофій Бойчук і Микола Касперович одразу стали визнаними лідерами майстерні.
Зграбного, невеликого на зріст, кругловидого й кирпатого, завжди усміхненого, з сяючими золотистими очима та темним, дуже густим волоссям, Тимка Бойчука друзі любили за щирість, за пісні, які він співав вільно, наче птах. «Дуже він мені подобався, і людина це була чудова, – згадувала Оксана Павленко. – Таких мало. Я чотири роки його зблизька спостерігала і не пам`ятаю випадку, щоб Тимко з кимось полаявся, комусь лихе слово сказав… І в мистецтві перед нами мав якесь поняття. А враження справляв безтурботної людини: працює – співає, малює – співає. Так немовби й клопотів у нього ніяких. Очі золотисті, виразні – самі промовляють. Вони з Михайлом Львовичем обоє ходили в капелюхах. Наші – в кашкетах або взагалі без нічого, а вони в капелюхах. Михайло Львович був серйозний, аж ніби похмурий, а Тимко – веселий, відкритий. І дуже нагадував мені птаха. Тільки не хатнього птаха, свійського, а вільного птаха, що в полях літає, співає!..»
Втім, доводилося бути й хатнім птахом: Тимофій Бойчук взяв на себе всі побутові справи: прибирав, прав, топив грубку, куховарив, нерідко варив вареники на всю майстерню, старався заробити копійчину роботами на замовлення. Залишилися згадки про виконану ним на замовлення завісу робітничого театру на Лук’янівці, велику таблицю для Українського морського міністерства часів Центральної ради.
Тимко був неодмінним учасником усіх робіт, виконуваних поза навчанням в Академії. У 1919 р. академічна майстерня Михайла Бойчука приступила до розпису клеєвими фарбами чотирьох корпусів Червоноармійських Луцьких казарму Києві. У роботі брали участь близько 200 художників різних спрямувань. За весну-літо стіни приміщення та сходів чотирьох 4-поверхових корпусів покрили фресками. Разом із братом Михайлом, Василем Седляром, Оксаною Павленко, Іваном Падалкою працював і Тимофій Бойчук. Вони створили 14 композицій. Тимко Бойчук – автор композицій: «Оранка», «Біля яблуні», «Табір червоноармійців», «З одного казанка»; у співавторстві з князівною графинею Мусею Трубецькою — «Демонстрація» й «Зустріч з прапорами». Роботи червона влада знищила 1922-го.
Майже одночасно (1919 р.) майстерня брала участь у декоративному оформленні приміщень Київського оперного театру у зв’язку з підготовкою до Першого Всеукраїнського з’їзду волосних виконавчих комітетів (у співавторстві з Сергієм Колосом виконав панно “Коваль” (1919).
Того ж 1919-го Тимко як графік працював разом із Іваном Падалкою над оформленням циклу ілюстрацій до збірки для дітей «Барвінок».
У 1920-му Т. Бойчук у складі колективу виконав художнє оформлення Кооперативного інституту (всі роботи втрачені).
Тимко Бойчук мав 25, коли лікар виголосив діагноз: двосторонній туберкульоз. Точно не встановлено дату його відходу.

Дмитро Антонович називав березень 1922 р., Вікіпедія зазначає 3 липня. У вічність він поплив на гарному старовинному килимі, вкритий другим таким же – з чудової колекції брата Михайла.
Майже всі твори Т. Бойчука були знищені під час розгрому «бойчукістів». Кілька робіт уціліли. Три картини «Дві жінки з насінням», «Біля яблуні» та «Погруддя дівчини й хлопця» перебували у фондах Національного художнього музею України (Київ).
Картина «Коні на пасовиську» (1920), з успіхом демонструвалась у 1928 р. у Венеції на 16-й Міжнародній бієнале / XVI Esposizione internazionale d’arte. Тепер у Третьяковській галереї (Москва, Росія).