Настя Грінченко

25 грудня 1884 р. у с. Нижня Сироватка, Сумщина народилася Анастасія Борисівна Грінченко, письменниця, перекладачка.
Саме у селі Нижня Сироватка 10 лютого 1884 року в приміщенні школи повінчалися 20-річні вчителі Борис Грінченко та Марія Гладиліна. Напередодні весілля Марія писала своєму нареченому: «Ми любимо один одного, у нас тепер одна душа, але любов до України і спільна праця на користь їй ще дужче з’єднають нас і дадуть силу перемогти все. Але ти це й сам розумієш ще краще мене… Твоя Маруся».
Коли у молодих знайшлася єдина дитина, вони повністю віддалися вихованню донечки. Після появи малої Борис Грінченко підписував листи рідним криптонімом МНБ (Марія, Настя, Борис). Всі клопоти Грінченки взяли на себе, жодної допомоги, няньок не мали. Жвава непосида виростала на маминих колискових і років до чотирьох – на таткових казках на ніч. «…Дуже ще мала була вона, як він заходився казати їй казки, почавши з Рябої курочки. Була дуже пам’ятка і як було проминеш щось у казці, то зараз заставить розказати так, як і перше. Без казки бувало й не засне і дужче любила коли каже казку батько, бо він таки краще оповідав, ніж я. Мабуть років до 4 без казки не лягала спати», –згадувала Марія Грінченко. Нерідко турбота падала на руки татка: «Батько краще міг її тішити, ніж я. Влітку вона прокинеться рано, в 4 чи в 5 годин. То й він забере її з возиком у садок, що був при школі і панькається з нею», – писала мати.
Родина вчителів принципово розмовляла українською, носила національний одяг, охоче розповідала про літературу й історію України, тому на Грінченків було написано 26 доносів, після чого вони лишили учителювання у селі Нижня Сироватка.
У 1887 р. подружжя Грінченків на запрошення Христини Алчевської переїхало до с. Олексїївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганщина). Наступні шість років Грінченки працювали на Луганщині в Олексіївській приватній школі Христини Алчевської. А кожного літа родина гостювала в с. Кононівці у маєтку Євгена Чикаленка. З цього часу у житті Насті крім селянських дітей з’явилися нові друзі – Христинка Алчевська та Ганна Чикаленко. Христя Алчевська, подружка Насті, згадувала: «Ми просили Настю нам розповісти казочку. Вона оповідає щось про зірки. Слово «зірки» мені, що виховувалась переважно в московській мові, – незрозумілі; Настя пояснює, що воно таке… І в тих казках стільки чару, стільки справжньої української поезії!»
Христина Алчевська згадувала: «…маленькая, умненькая, очаровательная девочка Ната. Одетая в деревенскую холщовую, мережанную сорочку и деревенскую спидничку, босенькая и стриженная по-деревенски».
У народних вчителів гостювали відомі діячі української культури: Т. Зіньківський, І. Липа, В. Самійленко, М. Чернявський. Коли Іван Липа гостював у Олексіїці, його зворушило життя народного вчителя. Він захоплено розповідав про маленьку Настуню, яка весело щебетала до нього літературною українською мовою: «У світлому національному вбранні, з різнокольоровими стрічками, на широких уже завмерлих степах вона здалека визначалась як чудово гарна квітка»
Як завжди, дитина у піввуха слухає дорослих, але ідеально копіює вчинки батьків, тому Ната-Настусенька мавпувала жести татка: як він сидить, читає, учить школярів. Дівчинка не знала літер, але сідала, «читала» книжку, учила своїх ляльок. У п’ять років Насточка приємно здивувала батьків тим, що самотужки вивчила алфавіт і почала читати. Батько шукав для Настунятка українські книжечки. І нині їх небагато, а тоді й поготів. Коли лікар заборонив Насті читати книги, написані дрібним шрифтом, тоді Борис Дмитрович написав для дочки друкованими літерами граматику. Потім написав “Настина читанка”. Коли Насточка зросла, Борис Грінченко почав видавати для донечки самвидав – ілюстрований журнал «Квітка». Всі пісні у журналі «Квітка» присвячені Насті. Перша пісня «Склад» про Настю, яка любить у ляльки грати, не любить їх прибарати:
«Ніч минула, сонце встало,
Настенятко вже не спить,
Ще не вмилась, не чесалась,
Вже гукає: «склад несіть»..
Татко писав коротенькі оповідання, вірші, загадки і невеличкі науково-популярні розповіді. Борис Дмитрович постійно дбав про донечку. Навіть під час коротких розлук не забував писати листи:
«…Ой голубко-Настинятко!
Просить дуже тебе татко,
Щоб поводилась гарненько,
А найбільше, щоб тихенько…
Та іще прошу Натусю:
Бережи, гляди матусю:
Люба будь і не турбуй!
Всіх за мене поцілуй,
А тебе я сам цілую
У голівку дорогую.
Я без вас уже сумую
І не знаю, як і бути:
Вас би знов хотів я чути
З вами любо розмовляти,
А навкруг – порожні хати»
Оскільки українських шкіл не існувало в Україні, Борис Грінченко запрошував учнів додому і за Настиними книжками навчав: мові, історії, літературі. Школярі почали наслідувати улюбленого вчителя: носили український одяг, спілкувалися рідною мовою. Борис Дмитрович проводив вечірні читання для дорослих.
Така українська позиція Грінченка не влаштовувала власницю школи. Дружина послідовного генетичного українця Олексія Алчевського обмежувалася пошаною до Тараса Шевченка та любов’ю до української пісні. Христина Данилівна вважала: «Все это прекрасно, но уже мертво; и хотя еще не похоронено, но уже никогда не воскреснет». Борис Грінченко ідеям просвітництва, розвитку української культури залишився відданим до кінця, тому родина .
Після Олексіївки Грінченки жили у Харкові, потім переїхали до Чернігова. Там Борис Грінченко займав посаду діловода оціночної комісії губернського земства, а з 1898-го секретаря земської управи. Спочатку сімейна рада вирішила продовжити навчання Насті дома, але жвава непосида любила товариство. У 1895 році Настенятко вступило в 1-й клас гімназії. Хоч домашня освіта була українською, а у чернігівській гімназії російською, дівчинка не відчула труднощів. Знала Настя німецьку та французьку. Втім, Настя від батьків отримала такі риси характеру, які заважали дружбі. Так, від батька мала різкий, безкомпромісний характер. Недаремно ж Михайло Коцюбинський називав Бориса Грінченка генералом, а Володимир Самійленко скаржився, що Грінченко підганяє всіх до роботи, як диктатор. Євген Чикаленко відзначав непоступливість натури Грінченка. Старогромадівці, які зібрали матеріал для тлумачного словника і найняли Грінченка упорядкувати книги, побоювалися його різких суджень. А про гостроязикість, безапеляційність Марії Грінченко свідчать її «Спогади про Івана Франка та про його семйове огнище».
Тому для Насті всі вчителі гімназії були ніякими, а дівчат-подружок вона не мала. Зате у Чернігові вперше побачила український театр, дивилася вистави з Марком Кропивницьким, Іваном Карпенко-Карим, з Панасом Саксаганським, Миколою Садовський і вирішила стати акторкою. У ті часи гімназисткам заборонялося відвідувати театр, але мати згадувала: «Ходила вона в театр звичайно контрабандою…. І ввесь час, поки трупа в Чернігові, то в нас розмови про театр не змовкають. З Кропивницьким вона дуже приятелювала. Мала портрети всіх артистів українських, які тільки могла здобути».
З червня 1902 р. родина Грінченків оселилася в Києві. Настя вступила в гімназію О.Т. Дучинської в додатковий 8-клас. Її однокласницею була подруга Ганна Чикаленко. Через рік вона отримала атестат «домашньої наставниці».
Того ж року родина Грінченків побувала на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. І тут сталося диво: Настя з першого погляду закохалася у Миколу Сахарова. Студент з Петербурга, родом із Чернігівщини, красень, танцюрист, промовець, поет…» вів концерт і читав сцени з «Енеїди». Познайомилися, покохалися.
А далі Настя Грінченко вирушила до Львова, де навчалася на філософському факультеті Львівського університету у 1903—1904 рр. Вона слухала лекції професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Значне враження справила на неї зустріч з Іваном Франком. Виявилося, що Настя й Микола – революціонери, члени РУП. Приїжджаючи додому, до Києва, не зважаючи на перевірки, Анастасія привозила підпільну літературу. Вона й сама була авторкою ліричних віршів, байок, оповідань, публіцистичних статей. Перекладала українською твори М.Твена, Т.Ібсена, А.Франса.
Тоді це називалося нареченим, сьогодні – цивільним шлюбом. Разом молоді брали участь у збройному виступі робітників у місті Лубни. Настя була двічі ув’язнена, перебувала у Лук’янівській в’язниці, де захворіла на туберкульоз. Борис та Марія докладали великих зусиль, аби звільнити доньку за станом здоров’я. Сухоти розвивалися швидко і 1 жовтня 1908 року Анастасія Грінченко померла. Невдовзі помер немовлям її єдиний син.
Чорна смуга (смерть дочки, онука, батька) перекреслила життя Бориса Грінченка, він помер за півтора року після доньки.
У 1911—1913 роках Марія Грінченко видавала бібліотечну серію «Книжки пам’яті Насті Грінченко».