– Да кто вам запрещал гаварить на укрАинськом? – знову кинула мені Софочка.
-Як хто? – ошкірилася я, – Ваш цар-батюшка!
-Царь??? Интиресна каму?
– Ваш імператор заборонив Миха́йлу Па́вловичу Миклаше́вському із відомого полковницького роду.
– Десь я чула це прізвище, – нерішуче вставила Хомівна.
– Звісно, чули. Полковник Михайло Андрійович Миклашевський побудував трапезну Видубецького монастиря; у с. Будища на його кошти споруджено трапезні з теплою церквою Успіння. Сенатору Михайлові Миклашевському належали землі с. Білозірка біля Запоріжжя.
Народився Миха́йло Па́влович Миклаше́вський у Деменці на Стародубщині, служив у гвардійському полку в Петербурзі (1775-89), у 1789-92 рр. — полковник стародубського карабінерського полку, герой Римницької битви. У 1797 році був призначений волинським і чернігівським губернатором, жив у Чернігові, але 1800 р. імператор Павло І усунув його з посади.
За що? За вживання в донесеннях невластивих у російській мові («несвойственных в российском языке») слів. Гадаєте, матюччя? Ні, губернатор, прихильник ідеї політичної автономії України, спілкувався рідною мовою. За що його цар і звільнив. А у нас в Запоріжжі якою мовою послуговується мер, губернатор? Правильно, рашистською. А хто їх за це звільнив?
-Та ніхто!
– Отож бо й воно! Правда, велика Росія, а розуму в ній кіт наплакав; нікому було працювати. Тому в 1801 році М.Миклашевського знову поставили на чолі управління Новоросійським краєм, губернатором Катеринославщини. Миха́йло Па́влович склав проект відновлення козацьких полків у Лівобережній Україні.
У 1818 р. сенатор подав у відставку. Переїхав у Чернігівську губернію і майже 30 років займався сільським господарством, власною суконною мануфактурою на Глухівщині. Власним коштом утримував українську школу та церкву. Виховав Михайло Миклашевський разом із дружиною Настасією з роду Бакуринських синів українцями.
26 серпня 1847 р. на 91-му році життя помер Михайло Миклашевський.
