Володимир Грінченко

15 липня 1900 р. в с. Мохурівка (хут. Цокурівка) поблизу с. Велика Рудка на Диканщині (Полтавщина) народився Володимир Автономович Грінченко.
Його батько з дитинства наймитував, відбув солдатчину, працював чорноробом на залізниці у Полтаві. Спромігся купити невеличку ділянку землі.
Сім’я жила бідно, тому Володька Грінченко змалку почав працювати, намагався у господарів заробити кусень хліба. Невідомо, де і як Володимир навчався грамоті. Важкою була юність Володимира. У 1919-му денікінці так побили батька, що він ледь оклигав. Тільки у 1921-му отримали власну латку землі, спромоглися її засіяти. Тоді зажевріла примарна надія на стабільність і Володимир Грінченко влаштувався лаборантом археологічного відділу до Центрального пролетарського музею Полтавщини (нині це Полтавський краєзнавчий музей). Його наставником і другом став археолог Михайло Якович Рудинський. Разом із науковцями музею, брав участь у експедиції до с. Яреськи, досліджував неолітичні поселення, пам’ятки черняхівської культури в урочищі Таранів Яр поблизу с. Мачухи Полтавського району.
Коли ж почала згортатися куца українізація, за поданням органів ДПУ були звільнені провідні фахівці музею. Перед своїм арештом М. Я. Рудинський порадив Грінченку тікати до Яворницького в Катеринослав. За порадою друга Володимир Грінченко у 1925 році вступив до Катеринославського інституту народної освіти. Одночасно влаштувався на роботу до місцевого історико-археологічного музею, де його талант шліфував мудрий Дмитро Яворницький.
Студентом брав участь у Дніпрельстанівській археологічній експедиції разом із Дмитром Яворницьким, Миколою Макаренком та Михайлом Рудинським. Володимир Грінченко, учень Яворницького чотири роки досліджував пам`ятки Запоріжжя, які поховали під греблею Дніпрогесу; керував розкопками 33 з 99 археологічних об’єктів Дніпрельстанівської археологічної експедиції. Вів розкопки на проммайданчику А, в районі заводу «Дніпроспецсталь», де він виявив культову споруду – святилище у циліндричній ямі глибиною до 90 см, діаметром до 70 см. скарб, пошкоджений вогнем. Молодий дослідник розшукав і дослідив об’єкти виняткового значення: Кічкаський (Вознесенівський) скарб (1930 р.), найбільший в Україні після Перещепинського; канцерівську керамічну мануфактуру (гончарні майстерні).
Грінченко отримав диплом про вищу освіту, відразу вступив до аспірантури при Українському науково-дослідному інституті матеріальної культури в Харкові. Володимир Автономович підготував ряд цікавих розвідок про взаємозв’язки східних слов’ян і Візантії. Улюблена робота, кохана дружина – Марія Сергіївна Маринець, студентка Київського індустріального інституту, син і дочка, скромна та затишна оселя.
Коли почався репресанс інтелектуальної еліти, почалося цькування у пресі, звільнення з роботи. Серце не витримало вчений надовго зліг. У квітні 1939 р. Володимира Грінченка арештували за «контрреволюційну діяльність».
Ні під якими тортурами він не визнав, що «… до дня свого арешту був найлютішим ворогом радянської влади. Приєднавшись до контрреволюційного підпілля, активно проводив антирадянську діяльність, спрямовану проти існуючого в СРСР ладу…», що йому було доручено… «псувати знайдений при розкопках та іншим шляхами матеріал, який мав наукову цінність, комплектувати матеріали в музеї не за історичним, а соціальним принципом».
Від 1939 до 1947 року Грінченко перебував у таборах Красноярського краю, хворий на серце вчений, вантажив ліс. Біль розлуки ятрив серце, переживав за дружину і двох дітей, яких відразу після арешту Володимира Грінченка виселили з помешкання, дружину переслідували як «ворога народу» і на роботі, її зреклись деякі «вірні» друзі та знайомі. Писав листи: «Дорога Марусічко! Знаю, що турбуєшся, знаю, що ніколи не повіриш у те, що я винний. Звідси я повинен і буду звільнений. Живи і, головне, бережи себе та діток. Усіма вами я любуюсь, і радий, що ви у мене є. Вами я живу. Ви – мій маяк. Думаю, що винесу все заради вас. Не забувайте лише ви мене. В тебе я вірю і пишаюсь тобою. Міцно цілую всіх. Ваш чоловік і батько Володимир.»
На початку 1940 р. Володимир Автономович під час вантажних робіт потрапив під завал колод, отримав перелом ключиці, інші серйозні пошкодження….
Відбувши покарання, В. Грінченко не зміг повернутися на Україну – йшла війна, і таких, як він, в райони, наближені до військових дій, тоді не підпускали. Змушений був до кінця 1946 р. залишатися працювати в Управлінні табору, лише в 1947 р. повернувся до сім’ї. У Києві зустрів колишніх колег по Інституту археології, отримав запрошення на роботу, але інструкції забороняли «ворогам народу» проживати у Києві. Органи внутрішніх справ відмовили вченому навіть у тимчасовій прописці в столиці України. Довелося Володимиру Грінченку влаштуватись в Інституті археології, і їхати за його завданням в м. Полтаву для вивчення археологічних матеріалів і відповідної літератури в Полтавському музеї.
19 квітня 1948 р. у Полтаві життя 47-річного Володимира Автономовича Грінченка зупинив серцевий напад. Після смерті дослідника побачила світ праця «Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі» (1950 р.)