«Українці виживають завдяки своїй вредності,» – нерідко чула я від старих людей. Кілька слів про українця, «вредність» якого підкреслювали і начебто свої, і вороги.
Валентин Мороз народився 15 квітня 1936 у с. Холонів, Волинської області в селянській сім’ї. Після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського університету. Уже тоді через «незручні» питання, які Мороз ставив викладачам, за ним тягнулося досьє «націоналіста». У гуртожитку третьокурсник познайомився з першокурсницею Раїсою Левтеровою з «інязу» (німецька мова). Вона (*1.04. 1937) була з грецького селища Велика Новосілка (Великий Янісоль, Донеччина) із старого грецького роду Лефтеріс. Її предки були живосилом переселені царською владою 1778 року з Криму. Батько – Василь Іванович Левтеров закінчив 4 класи школи, колгоспний бухгалтер, любив читати російські газети, книжки; був мобілізований на війну, повернувся з трудармії 1943 р. вкрай виснаженим, заледве не помер. 1948 р. загинув у автокатастрофі. Мати Раїси Василівни – Євдокія Іванівна Челах закінчила 6 класів російської школи, знала грецьку й татарську. Удома побутувала грецька мова (румейська говірка новогрецької мови, самоназва урмейк глоса).
У 1937-38 р. в УРСР були ліквідовані національні округи, з листопада 1938 р. усі національні школи були ліквідовані. Андрій Білецький згадував, як руйнували грецькі друкарні, викидали в море шрифт, верстати. Раїса вчилася в російській школі, діти спілкувалися російською. Навіть вчителі-греки закликали батьків розмовляти з дітьми російською. Раїса була активною комсомолкою.
У червні 1958 р. Валентин і Раїса одружилися. Він закінчив навчання й почав учителювати на Волині, викладав історію, географію, був завучем. Валентин вступив до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). У 1960 р. з дипломом учителя німецької мови Раїса влаштувалася в школу робітничої молоді в селищі Мар`янівка Горохівського р-ну. Упродовж 4-х років подружжя вчителювало разом. Вони їздили на Шевченківські вечори до Львова. Коли вчитель-історик прочитав у селищі лекцію про Т. Шевченка, за ним остаточно закріпилося звання націоналіста. У січні 1962 р. народився син Валентин.
Згодом Валентин Мороз став викладачем Луцького педінституту. У Луцьку самотужки писав кандидатську дисертацію про луцький процес 1934 року над членами КПЗУ. Потім був Івано-Франківський педінститут, у якому Раїса викладала німецьку мову.
І вони потрапили під перший покіс інтелігенції. Валентин Мороз заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував у Мордовії, звідки в самвидаві вийшов його «Репортаж із заповідника імені Берії». У таборах Мороз вивчив німецьку та англійську мови, удосконалив знання з філософії.
Після звільнення в 1969 мав ковток свободи аж у дев’ять місяців. За цей час написав статті «Серед снігів», «Хроніка опору», які з’явилися в самвидаві. За ці твори В. Мороз отримав гонорар: 14 років. Коли 17 листопада 1970 в Івано-Франківську розпочався суд, виявилося, що він закритий, бо в залі засідань були лише учасники процесу. Мороз заявив протест проти незаконного закритого суду і відмовився у зв’язку з цим брати в ньому участь, відповідати на будь-які запитання і давати будь-які пояснення. Свідки В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович теж відмовилися свідчити в незаконному суді, заявивши, що вони могли б дати суттєві покази у справі, бо їхні свідчення в попередньому розслідуванні виявилися спотвореними. Мороз відбував тюремне ув’язнення у Володимирській в’язниці. Це тільки шансон оспівує Володимирський централ: Мороза утримували в камері з карними в’язнями, які знущалися з нього, а один так порізав Морозу живіт загостреною ложкою, що в лікарні накладали шви. Після цього, на прохання Мороза та дружини, його помістили в одиночну камеру, де він пробув майже 2 роки. 1 липня 1974 Мороз розпочав безтермінове голодування, домагаючись переведення з тюрми до табору. А. Сахаров звернувся з цього приводу до Брежнєва та Ніксона з відкритим листом. У справі Мороза до Брежнєва особисто звернувся сенатор конгресу США Джексон, згодом – 9 парламентаріїв Великобританії, уряд Канади. Попри могутню хвилю протестів і заяв на підтримку Мороза як в СРСР, так і за кордоном, представник КДБ сказав дружині Мороза, що він залишиться в тюрмі на весь термін. Ім’я Валентина Мороза стало символом незламної волі: 145 днів тривала його голодівка!
Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні тощо. Украй нетерпимі світоглядні засади та поведінка деяких в’язнів, у тому числі й Мороза, призвели до створення в 1977 на Мордовському таборі (ст. Потьма, пос. Сосновка) на громадських засадах комітету з трьох осіб — священик В. Романюк, Є. Кузнєцов і Д. Шумук. До завдань комітету входило сприяти поліпшенню дружнього клімату між політв’язнями, інтернаціонального єднання, взаємної поваги та визнання гуманітарних прав особи між в’язнями всіх ідеологічних спрямувань, засуджених за свої політичні переконання. Комітет також був покликаний засудити антисемітизм деяких політв’язнів. Комітет виніс сувору догану Морозу за поведінку, не гідну статусу політв’язня, Мороза звинуватили в розпалюванні національної ворожнечі.
Нарешті після 5-місячного голодування в 1979 р., під тиском світової громадськості, проти ночі з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді представники радянської влади обміняли п’ятьох політв’язнів — О. Гінзбурґа, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Є. Кузнецова — на радянських агентів КДБ Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни (по 50 років кожному) за звинуваченням у шпигунстві. Жоден із обміняних не знав про це, згоди ні в кого не питали — акція була оформлена як позбавлення громадянства з подальшим “видворенням” із країни. Валентин Мороз сказав «Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський. Він народився на заході України, і безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в’язнів українець мусить бути. Півроку Союз торгувався, бо українця — націоналіста і політика — ніяк не хотіли випускати на Захід. Коли я із Бжезінським після свого визволення зустрівся — півгодини офіційно поговорили у Вашингтоні — навіть пляшки йому не поставив. Не та обстановка, не було як її пропонувати другій людині Америки.»
За кордоном Мороза зустрічали як героя. Спочатку він оселився в Америці, захистив докторську дисертацію, викладав у Гарвардському університеті. Жив В. Мороз у Канаді, працював радіожурналістом, приїздив на батьківщину з лекціями «Україна XX століття». 
Його «Україна у ХХ столітті» – найкращий підручник сучасникам, там багато відповідей на питання сьогодення. Однак скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від Валентина західну громадськість. Раїса Мороз на еміграції (з 1979 р.) розлучилися влітку 1981 року в США, працювала радіожурналістом, бібліотекарем.
З оголошенням незалежності України нелінійний борець повернувся на батьківщину до Львова «переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся». З 1997 року постійно жив у Львові, викладав у Львівському Державному Університеті Фізичної Культури. 16 квітня 2019 р. у м. Львів 83-річний українець Валентин Мороз упокоївся.
Залишити відповідь