Рух шістдесятників освятила безсмертним іменем і прізвищем класика світової літератури Михайлина Коцюбинська.
Семимісячною прийшла у світ дівчинка, яку назвали іменем дядька – Михайлина (Міля). Було то напередодні Св. Миколая, 18 грудня 1931 року, перед «великим голодомором» і «великим терором» у тій кімнаті, у Вінниці, де народився Михайло Коцюбинський і де зараз музей. Її батько – Хома – молодший брат Михайла Коцюбинського. Мати – Катерина Бедризова, кримська вірменка, закінчила Вищі Бестужівські курси, училася у Тичини та Михайла Коцюбинського. Вони познайомилися із Хомою у Києві, у дитячому будинку, де були педагогами. У 1929 р. Бедризову-Коцюбинську звинуватили в українському націоналізмі, і лише вірменське походження врятувало її від включення до кримінальної справи на членів Спілки Визволення України (СВУ).
Міля Коцюбинська зростала на колінах Тичини, Рильського, Сосюри, добірної інтелігенції. У 1935 р. родина переїхала до Чернігова, де батько створив музей Михайла Коцюбинського і керував ним. У 1941 р. сім’я евакуювалася до Уфи. Михася (уже не Міля) закінчила філологічний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка (1949–1954) за фахом «українська мова і література», аспірантуру, захистила кандидатську дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм» (1958). Досліджувала мову художніх творів, поетику Т. Шевченка, художню індивідуальність М.Коцюбинського, специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі. Перекладала з французької та англійської.
4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» на заклик Івана Дзюби Михайлина Коцюбинська сміливо встала – і відтоді залишилася серед українців символом прямостояння. Так завдяки Михасі відбулася легітимізація дисидентського руху в очах народу: ім’я класика світової літератури зробило його морально й національно виправданим. Усіма шанована, всім відома людина слова, людина принципів, в університеті на дошці пошани – портрет Михайлини Коцюбинської. І все наче лізень злизав: її буденність стала нестерпною – допити, «промивки мізків», звільнення з Інституту літератури, виключення з КПРС, неможливість влаштуватися на нову роботу…
А раптом постало питання перебування в партії. Начальство вдалося до послуг «партійних шісток». Колеги зуділи:
– Ти ж не для тієї компанії…
– А для якої ж я?
– Вони йдуть на боротьбу. А ти ж естетка, ти навіть слів не знаєш крутих…
– Знаю, – сказала Михайлина тихо.
– Ану скажи мені прямо…
– «Блядь!» – сказала Михайлина, і – добродіїв лизень злизав.
У 1966 році на Комісії старих більшовиків Київського обкому КПУ її виключали з партії: «…Один з присутніх запитав: “Про що Ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?” На це я, не довго думаючи, відповіла: “Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток».
«Контора глибокого буріння» (КГБ) зайнялася віртуозним отруєнням її життя. Її умовляли, залякували, шантажували. А їй 37 років і на руках усиновлена Тетянка. (Якось Михася прийшла до дитячого будинку, там до неї підбігла маленька дівчинка: «Мамо!». Коцюбинська після цього вдочерила Тетянку і прожила з нею все життя). Обіцяли путівку на білі ведмеді, а Тетянці – дитячий будинок…
У 1968 р. звільнена з роботи, був наказ жодного слова Коцюбинської не друкувати. Добре, що завдяки сприянню з Канади удалося влаштувати Михайлину коректором видавництва «Вища школа» (1969 — 1987). І як би там не було, а Михайлина Коцюбинська не боялася підтримувати політв’язнів, надсилати їм листи та посилки, спілкуватися з тими, від кого всі відсахнулися. Уміла посміхнутися, щиро по-дитячому засміятися і сказати слівце…
Багатолітньому в’язню радянських концтаборів Борису Антоненку-Давидовичу було 83 роки, він мав п’яти кімнатну квартиру на вул. Горького, де знаходили притулок «гнані та голодні» дисиденти. Довгий час Коцюбинська доглядала овдовілого письменника, нарешті він умовив жінку взяти шлюб і перебратися до нього. Та у 1983 р. органи КГБ фактично заборонили одруження, визнали його божевільним і віддали під опіку родичці.
Півтора роки Михайлині було тяжко після складної травми, біль не давав рухатися, тримати ручку, навіть думати, але допомагали знання та золоті руки професора Леоніда Кукурудзи з Інституту ортопедії.
Останні роки життя Коцюбинської пов’язані з творчістю Стуса. У 1991 році вона упорядкувала першу видану в Україні збірку поезій Василя Стуса «Дорога болю». Автор численних публікацій про нього, керівник творчого колективу багатотомного наукового видання творів Василя Стуса, навіть відійшла у день народження Василя Стуса.
На Різдво 7 січня 2011 р. перестало битися її серце.
