Володя прийшов у світ на світанку 4 березня 1949 р. у буковинському містечку Кіцмані й заплакав чорними сльозами, бо йому закапали очі 20% розчином ляпіса, а не двопроцентним. На щастя, професор Борис Радзиховський врятував дитя від долі ”сліпого музики”. Синім синовим очам батько писав: “Бери очі й мої, щоб видніше було, Бери й слово моє, щоб ясніше було”. Дід Володі по матері Іван Корякин – козацького роду, із Запорізької області, троє синів якого загинули на війні, помер на евакуації, оточений чотирма дочками. Чорноока козачка Софія Іванівна – учителька, мама Володі. Дід Григорій Івасюк, буковинець умер 1942 р., оплаканий птахами й сусідами, бо синів розкидала війна. Михайло – батько Володі – 22-річним із романо-германської філології потрапив у блямовний концтабор на Печорі.
Софія й Михайло зустрілися на Кіцманщині, побралися. Бог дав їм трьох дітей: дочок Галю й Оксану (народилася в Чернівцях), сина Володю.
Талант Володі проростав на освяченому Богом місці, бо хата Івасюків стояла там, де раніше була левада Сидора Воробкевича. Діти любили бігати до лісу, збирали гриби, ягоди, рибалили, купалися. 5-річним Володя потрапив до підготовчого класу філії Чернівецької музичної школи №1 у Кіцмані, почав навчатися грі на скрипці. Через два роки про нього вже писала газета “Радянська Буковина”. Директор музичної школи згадував: “Володя виконував ті партії, які виконували викладачі”. Після шостого класу вступив до Київської школи обдарованих дітей, та підвело здоров`я і він, відмінник, після першого семестру повернувся додому. У 1965 р. юний композитор створив інструментальний ансамбль “Буковинка”. 15-річного співака показали по Московському телебаченню. Галя та Володя вступили на заочний відділ Чернівецького музичного училища; він сказав друзям: “Я буду працювати цілодобово, як електростанція чи водогін, і не скоро знадобиться мені капітальний ремонт.” Випускник школи і студент ішов легко, гонорово на золоту медаль. І от завтрашні випускники зібралися у парку, “приговорили” пляшку вина і удумали натягти кашкета на лисину Ілліча. Та постать “вічноживого” захиталася і – він розбився. Так виникла “Справа Володимира Івасюка”. Висміяний, обстрижений юнак 15 діб перекопував міські клумби; його обіцяли виключити зі школи, з комсомолу; атестат він одержав із “4” з історії та суспільствознавства. Тоді Володя почав палити.
Івасюк блискуче склав вступні екзамени до медичного інституту в Чернівцях, побачив себе в списках студентів, гордо повідомив про це друзям – і 1 вересня був виключений. Знайшовся ж добродій, який сигналізував про справу Івасюка. Цілий рік Володя працював слюсарем на заводі “Легмаш”. Профспілки доручили юнакові створити заводський хор, який виконував і пісні юного керівника. На конкурс Володя послав свою пісню “Відлітали журавлі” під прибраним ім`ям “Весняний”. Твір одержав першу премію. За рекомендацією заводу Володя поступив до медичного; добре учився, був старостою групи. Його запросили в інститутський оркестр народних інструментів, у камерний оркестр. Своїй коханій Ніні Щербаковій подарував пісню “Мила моя”.
Коли до Чернівців приїхала Лідія Відаш – “унікальний чорнороб української естради”, Володя піднявся разом із співачкою на Говерлу і написав “Я піду в далекі гори”. Це була перемога: вся Україна слухала його пісні у виконанні професійної співачки!
13 вересня 1970 р. у Чернівцях на Театральній площі обласне телебачення транслювало концерт “Камертон доброго настрою”, у якому прозвучали його “Червона рута“ й “Водограй”. Їх співав сам Володя із учителькою музичної школи Лялею Кузнецовою. А мати-запоріжанка слухала голос сина й благала Господа захистити сина, розправити крила, злетіти й не впасти. 1971 р. знято перший музичний фільм України “Червона рута”, де пролунали його пісні у виконанні Назарія Яремчука, Василя Зінкевича. 1971 і 1972 рр. двічі поспіль його “Червона рута” й “Водограй” стали переможцями Всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”. 22-річний композитор був у зениті слави.
1973-го, відпочиваючи у Криму, Володя на піску записав ноти пісні “Два перстені”.
Наступного року на Міжнародному фестивалі “Сопот-74” вперше пролунала пісня українською мовою “Водограй” у виконання Софії Ротару і стала переможницею. Про Софію Володя казав: “Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її, як я задумав, як треба її виконувати”. У Союзі уже було виведено радянський народ, України й на карті не було, але світ співав чарівні пісні неіснуючої країни. Божий дар Івасюка не давав нашій генетичній пам`яті заснути. Пісні Володі нагадували всім, що Україна є, тому довго так тривати не могло.
Тим часом Влодко на “відмінно” склав державні екзамени в інституті та вступив до аспірантури на кафедру патологічної фізіології. Одночасно він працював лікарем швидкої допомоги й учився на підготовчому курсі консерваторії по класу композиції. У Львові, місті Володиної любові, юнак мав власне помешкання з двох кімнат і кухні на вулиці Солодовій. Галина теж перевелася до Львова, щоб допомагати братові.
Володя Івасюк написав сюїту-фантазію до вистави театру ім. Заньковецької “Прапороносці” за романом Олеся Гончара, за це одержав диплом першого ступеня. Гончар визнав: “Завдяки музиці спектакль набув цілісності, я б сказав повноцінності. Музика до “Прапороносців” – то симфонічний реквієм пам`яті про радянського солдата”. Спектакль було відзначено Шевченківською премією, але хтось викреслив ім`я Івасюка у списку претендентів на премію. Цей удар смертельно образив Володю. Тоді, 1975-го, знімався фільм “Пісня буде поміж нас”, Влодко часто їздив на зйомки до Путильського району Чернівецької області. Працював композитор над випуском платівки-гіганта. Разом із батьком подорожував селами, збирав фольклор. Любив Володя приїздити до Києва, обожнював Дніпро, навіть готель обирав із ім`ям “Славута”. Звичайно, він пропускав заняття. Моралістів обурювало Володине кохання із солісткою Львівського оперного Тетяною Жуковою, що молоді від 1974 р. жили не пошлюблені. Зрештою Івасюка відрахували з консерваторії. Вирішив схитрувати, потрапив із психічним захворюванням, щоб мати привід поновитися у консерваторії. Удалося. Учився добре, то на третьому курсі одержав дозвіл скласти екстерном за четвертий курс. Івасюк відмовився від несподіваної пропозиції вступити до лав КПРС.
Володя мав писати музику до вистави “Богдан Хмельницький”. Він просив поета Михайла Ткача зробити програму, щоб у Прибалтиці зняти музичний фільм.
Молодь Львова пишалася Івасюком, вони попросили влаштувати концерт його пісень. Приїхав ансамбль “Смерічка”, соліст Назарій Яремчук, театр Заньковецької був повним. А офіційний бомонд (Кос-Анатольського Івасюк запросив особисто) не з`явився. Відбулася сварка із учителем Кос-Анатольським, викладачем Івасюка став Лешек Мазепа.
“У долі своя весна”…
24 квітня 1979 р. Володя о 8.30 приїхав із Хмельницького, поголився, поснідав. Близько десятої одягся, узяв портфель із нотами. О першій він повернувся, узяв якісь ноти, сказав, що іде в консерваторію, за годину повернеться…
18 травня випадково солдат наткнувся на труп Володі у Брюховецькому лісі. Перед злиттям із Космосом буковинець прихилився до бука.
Лише за кілька годин до похорону батька допустили в морг упізнати сина. І згорьоване серце батька народило рефрен: “Ой, пальчики мої, пальчики…”, коли він побачив потовчені пальці Володі.
Такого похорону Львів ще не бачив. Люди стояли на дахах будинків, тролейбусах, на деревах, навіть на могильних пам`ятниках. “Червона рута” потрясла кладовище.
І була безстрашна промова Ростислава Братуня – голови Львівської обласної організації письменників. “Та не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні і не автора музики лише до спектаклю “Прапороносці”. Ми ховаємо композитора, гордість України, автора “Червоної рути”, яку співає увесь світ!”
Мареничі узнали дуже пізно, тому прийшли вночі на цвинтар. Софія була на гастролях, прислала телеграму з Горького.
Єдина газета, яка висловила співчуття батькам, “Літературна газета”.
За кілька днів Братунь уже не був головою Спілки… А студентка консерваторії, яка була в національному одязі й несла портрет Володі, перестала бути студенткою…
У Чернівцях на вулиці Маяковського, під дверима щодня з`являлися білі квіти…
Софія Іванівна ходила на прийом до першого секретаря Львівського обкому КПУ Добрика просити дозвіл на надмогильний пам`ятник синові – її цинічно вигнали. На зелені свята натовп знову хлинув на могилу. Чиясь рука навіть підпалила її. Для батьків життя втратило будь-яку доцільність. Батько поклав собі за обов`язок написати книгу про сина.
Влітку відбувався пленум Спілки композиторів України. Леся Дичко підійшла до трибуни, сказала: “Вшануймо, люди, пам`ять про нашу зіроньку – Володю Івасюка”. Платон Майборода, який сидів у президії, сказав: “Яка це зіронька? Це – ганьба наша!” Після цієї репліки російський поет Андрій Вознесенський підвівся й гнівно відповів Майбороді за його дикі слова й на знак протесту залишив пленум. Володимир Губа: “Його ім`я проросло в інші століття. Пісні від серця огортали цілі покоління.”
1989 р. у Чернівцях відбувся фестиваль “Червона рута” пам`яті Володимира Івасюка. 1991 р. якраз перед ГКЧП у Запоріжжі була “Червона рута”. Пам`ятамо виступ журналіста Івана Лепші про Володю. Ми чекали приїзду Михайла Івасюка, але здоров`я не дало йому цього зробити. 1994 р. батько за сина одержував Шевченківську премію. Сьогодні у Кіцмані не згадують пам`ятник Леніну, а спорудили Володі, у Чернівцях музей.
У одній із пісень Івасюка є слова:
Ой, журавлики, мені скажіте,
За що гинуть материні діти?
Мати-Україно, за що убивають твою мову та пісню, не міняючи методів?
15 квітня Володя Івасюк вийшов із кав`ярні на Інститутській з двома дівчатами “зрізався” з трьома хлопцями. Ті розбили пляшку шампанського і скалки вцілили в дітей. Володя зробив зауваження, а ті схопили Івасюка за грудки так, що ґудзики на шкірянці повідлітали. Що це випадок? А скандал Ігоря Білозора перед вбивством? Схоже…
Пішов у синє небо він,
мій брат по долі і по крові.
І стогне світ, сумує світ
у думі, в музиці і в слові.
