Микола Філянський народився у день Святого Миколи у 1873 році в селі Попівці на Полтавщині (згадувана П. Тичиною в «Пісні трактористки»). Син священика мав хист до точних наук, закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Московського університету. Вивчаючи природознавство, Микола захопився історією світового мистецтва, літературою; відвідував заняття художньої студії Валентина Сєрова, а також майстерню професора Й. Шехтеля, брав участь у літературних дискусіях, творчих вечорах. Філянський рік провів у Франції, збагатив себе знаннями теорії архітектури, живопису, французької літератури. У 1904 р. склав у технічно-будівельному комітеті Міністерства внутрішніх справ іспити на право вести будівельні роботи. Пізніше Філянський здійснив ще один вояж: майже рік подорожував Лівобережною Україною, вивчав рукописи, старовинні речі, архітектурні пам’ятки. Свої враження від мандрівки Філянський подав у статті «Спадщина України».
І новий віраж: він здав до друку збірку «Лірика»; зробив це у Москві, бо там легше було обходити цензуру і дешевше коштувало видання. Навіть не побачивши коректури книги, Філянський поїхав на Урал керівником технічних робіт товариства «Уральський мармур». Московський коректор, не маючи знань української мови, подав матеріал на власний розсуд. Збірник вийшов у дуже гарному оформленні, але дебютанта розгромив Михайло Коцюбинський. Леле, як ми любимо повтори! Невже Михайло Михайлович забув, як на рукописі його оповідання-первістка «Андрій Соловейко» рука Неймана написала: «бросить несоответствующее занятие», «не калечить святую нашу мову»? Спасибі Олені Пчілці, яка зуміла побачити талант Миколи Філянського й надихнути початківця. «Коли хто кохається тільки в віршах на «громадські теми», то нехай і в руки не бере Філянського, коли ж хто має не стільки однобічний погляд на твори поезії, то знайде у збірнику Філянського багато милого», – писала мудра українка. Може, тому й продовжив поет творити, видав другу збірку «Календаріум».
Одинадцять років блукав Філянський чужиною, не хлопчиком, а мужем повернувся він на Полтавщину. Жив собі скромненько у селі, завідував агрошколою, а через шість років переїхав до Полтави, влаштувався на роботу до історико-краєзнавчого музею. Захопився вивченням корисних копалин краю, написав цілий ряд статей «Геологічний огляд», «Підземні води».
Щойно почув Микола Філянський про початок будівництва Дніпрогесу, одразу приїхав на Запоріжжя. Із 1928 року вивчав церкви, козацькі цвинтарі, скіфські могили, які мала поглинути вода. Досліджуючи безцінні скарби, приречені на знищення, поет Філянський раптом вибухнув:
Нам царство Скіфії нічого не сказало,
Останками руїн нам дум не занесло,
Бір зіллям, блекіттю минуле поросло,
Туманом півночі свій час запеленало.
Тоді, коли закучерявлені піїти, наввипередки витьохкували осанну Дніпрельстану, Філянський згадав туман півночі, тих, хто загинув у боротьбі з північною ордою:
І тим, що згинули в зорі весінніх літ,
Хрестів поставити в свій час ми не зуміли…
Він прорікає, що скоро нащадки спитають:
Хто нам зберіг останки літ,
Де днів минулих слід?
І – найбільш крамольне! – Філянський показує будівників світлого майбутнього – «синів України безкровну отару».
Не раз виступав поет перед будівниками ГЕС, перед молодими митцями гурту «Струм», які збиралися у колишньому заводоуправлінні Бадовського (на тому місці, де зараз стоїть танк). Відвідував пан Микола театр Заньковецької, але з болем закинув шароварникам:
На кін перенесли ми жарти та кохання,
Зразки нікчемнії забутого убрання,
І раді й досі ми, що є в його базарі
Горілка, мед, гопак та сині шаровари.
Він був інтелігентною, товариською людиною, кохався у красі природи, музики, живопису. Мотто Філянського: «Краси не вирву з серця я ніколи». Наш степ навіяв творцю цикл поезій, поему «Асканія Нова», книгу «Від порогів до моря».
Миколі Григоровичу було 58, коли сталася трагічна смерть дочки, після чого він зважився створити нове дітище – музей Дніпробуду. Працюючи в Харкові у музеї ім. Артема, він добився дозволу на організацію музею будівництва Дніпрогесу. На початку 1930 року Нарком освіти надав кошти під створення такого музею в Запоріжжі. Будинок музею Дніпробуду мав розташуватися на крутому лівому березі Дніпра, там, де нині площа Леніна. Для виставок проектувалося окреме приміщення.
Філянський переїхав до Запоріжжя, організував і очолив новий музей, що отримав підвальне приміщення в будинку на розі пр. Леніна та вул. Добролюбова. Микола Григорович розробив плани експедицій, бо треба було терміново, поки вода не поглинула нашу історію, досліджувати майбутнє дно, потрібні були руки ентузіастів. Микола Григорович зібрав аматорів-краєзнавців, на перші установчі збори запросив 80-літнього Дмитра Яворницького. Запалені любов’ю до історії, краєзнавці здійснили ряд експедицій, описали знахідки, а Микола Григорович зробив цикл малюнків. Слід зазначити, що малював він пречудово, мав власні роботи, захоплювався колекціонуванням зразків українського бароко, а його дочка Ірина була відомою в Харкові художницею.
Тимчасово музейні експозиції були розташовані у Будинку суспільних організацій на пр. Леніна, який тоді називався Восьма продольна вулиця (сьогодні це приміщення міського управління внутрішніми справами). Сюди приходили екскурсанти. Виходячи з того, що Запоріжжя щороку відвідувало до 200 тисяч туристів, екскурсій було немало. Студенткою я чула спогади викладача Запорізького педінституту П. Т. Забіяки про відвідини музею і розмови з Миколою Філянським. Матеріали майбутнього музею частенько експонувалися у Харкові, Києві, Дніпропетровську.
Жив Філянський на алеї Ентузіастів (нині пр. Металургів). До нього частенько приходили запоріжці посперечатися з приводу філософії Сковороди, переглянути колекцію, послухати музику, адже сам Філянський прекрасно грав, любив Паганіні.
11 жовтня 1937 року квартиру поета відвідали незвичайні гості: представники міського відділення НКВС. У протоколі обшуку вказано вилучене: кілька облігацій державної позики, кістяний ніж для розрізання паперів, старенький фотоапарат «Герда» 9 х 12 і півтора кілограми свинцю, який використовувався для грузил, (це був скарб затятого рибалки). 64-літнього Філянського звинуватили в участі в антирадянській контрреволюційній диверсійно-терористичній організації. 11 січня наступного року відбулося закрите судове засідання у м. Києві, яке на підставі статей 54-В і 54-11 КК України винесло вирок: смертна кара. Наступного дня в Києві, а, можливо, й у Запоріжжі, Миколу Філянського було розстріляно.
Портрет і характер Миколи Філянського майстерно змалював у образі Арсена Петровича Витвицького у повісті «Без ґрунту» Віктор Петров.
Розшукуючи матеріали про Миколу Філянського, я відкрила для себе листування дружини Філянського Євгенії Іванівни та Павла Тичини. У жовтні 1939 року жінка зверталася до депутата, розшукуючи чоловіка, але тільки після війни вона узнала правду.
Оскільки Микола Філянський працював у будинку громадських організацій, сьогодні це приміщення міського УВС, то чи не настала пора увічнити пам’ять поета-науковця меморіальною дошкою? Тим більше, що звідти її ніхто не поцупить.
