Потоцькі: Софія та Ольга

Сивий день триває нескінченно, моя Хомівна знудилася мугикати сивою зозулькою «Цвіте терен» і атакує мене:
– А чи не могла б ти розказати чогось бабського-пребабського про кохання? Такого, як ти писала про Софію Потоцьку, ту якій чоловік подарував парк в Умані?
– Моє ти сиве сонечко, для тебе все можу. Слухай тоді про дочок Софії Потоцької. Отже, Станіслав Щенсний Потоцький – найбагатша людина Польщі, претендент на королівський престол закохався у Софію Вітт з першого погляду. Кілька років він вів торг із її чоловіком і переконав останнього відмовитися від красуні за два мільйони польських злотих.
– Е, то виходить – її чоловік, цей Вітт, сутенер? Він дружину дав на прокат польському королю, потім французькому, далі вступив Потьомкіну.
– Так от, у Станіслава Щенсного Потоцького та Софії Вітт було п’ятеро дітей: троє синів та двоє дочок. Старша – Софія (1801 р.) та Ольга (1802 р.). Обидві дівчинки народилися у Тульчині. Дитинство їхнє проходило у палацах Тульчина та Умані взимку, а влітку – Одеса, Крим, де були землі, подаровані їхній матері Потьомкіним (Массандра, Місхор, Ореанда, долина Салгіру). Дівчатка від народження ретельно вчили обов’язкові мови (французьку та польську), займалися музикою, багато подорожували.
Софія була більш серйозною, самостійною дівчинкою. Малям вона гордо вимовляла: «Я – полька!», пізніше збирала всі свідчення про славу родини Потоцьких. Родина їздила у Бахчисарай, де почула сумну розповідь про Марію Потоцьку. Вона зацікавить цією історією О. Пушкіна і той створить «Бахчисарайський фонтан». І напише про сестер:
Младые девы в той стране
Преданье старины узнали
И мрачный памятник оне
Фонтаном слез именовали.
Юна Софія багато читала: мемуари видатних людей, твори Вольтера, Пушкіна, Міцкевича. Сімнадцятилітньою її матуся вивезла на перший бал у Петербурзі. І завирувало море шанувальників: В’яземський, Пушкін, О. Тургенєв. «Дуже довго та по-дурному закоханий» у Софію Потоцьку, В’яземський писав про: «Минерву в час похоти, в которой всё не здешнее, кроме взгляда, в котором горит искра земных желаний. Счастлив тот, который эту искру раздует: в ней тлеет пожар поэзии». Олександр Тургенєв ремствував: «Как блекнут розы Софии оттого, что она не позволяет никому рвать их». У вірші «Платоническая любовь» Донжуан Пушкін питає: «Ужель мольба моя напрасна?», а В’яземський пише: «Стихи Пушкина — прелесть! Не моей ли Минерве похотливой он их написал?». Але дівчина йшла у фарватері пристойності. Її душу обпалили чорні очі генерала Кисельова ще рік тому у Тульчині. Йому було 30, їй – 16, він був винятково правильним, милим, люб’язним. Софія б за нього радо пішла, але матінка хотіла за зятя мати Артура Потоцького, багатого успішного родича. У Петербурзі Павло Кисельов продовжував атакувати Софію. Він пишався старовинним дворянством, тим, його рід започаткував київський воєвода Свентольдій. Нарешті Софія-мати здалася: Павла почали запрошувати в палац Потоцьких. У лютому 1821 р. відбулися заручини, з чим молодих привітав імператор. 25 серпня того ж року в Одесі Кисельов із Софією Потоцькою обвінчалися (хоч теща не приїхала на свято).
Емоційна, щира Софія раділа своєму становищу. Чоловік почав приводити до ладу бізнесові справи родини. Через рік після важких пологів у Софії знайшовся синок Володя. Лікарі попередили, що наступної вагітності може не бути. Через два роки хлопчик згас. Померла й стара Софія Потоцька, вона заповідала, щоб Софія опікувалася молодшою сестрою Ольгою.
Ольга Потоцька була красунею, вміла зачарувати чоловіка, якщо від цього передбачала вигоду. Була вона і багатою нареченою: мала 2 млн. злотих зі спадку батька, їй належав Місхор, Тальне, палац в Одесі.
Так зовсім юною вона з дозволу матінки відвідувала добряка – генерала Михайла Милорадовича, отримувала від нього дуже дорогі подарунки. Генерал-губернатор, жвавий веселун, вічний холостяк любив карти, вино, жінок, каву та люльку. Він був закоханий у фаворитку імператора Олександра графиню Марію Наришкіну. Ходили чутки, що Милорадович був коханцем імператриці-вдови Марії Федорівни, дружини покійного Павла I. Безліч чуток ширилося про роман 50-річного генерала та молодшу дочку Софії Потоцької – Ольгу. Приймальня Милорадовича була прикрашена картинками, гравюрами, статуетками, що зображували Ольгу.
Згодом Ольга подарувала увагу 33-річному красеню князю Павлу Лопухіну, її мати і сестра намовляли Ольгу подумати про кандидата. Але «вухо від оселедця» чекало практичну юнку. Справа в тім, що Павло Лопухін, єдиний нащадок величезної спадщини, уславлений меломан (обожнював оперу), захоплювався єдиним спортом – сексом, любив одночасну гру на кількох полях. Князь ще з 1808 р. був закоханий у вишукану красуню графиню Жанетту Алопеус, уроджену баронесу фон Вернкастерн і був вірним їй упродовж 60 років. Графиня мала чоловіка і не розмінювалася на коханців. Їх неприступність підкорила князя – він 25 років їздив всюди за коханою. Нарешті вона овдовіла – і вони поїхали до Флоренції, де в маєтку князя Сан Донато вінчалися.
Коли ж Ольга поселилася в палаці сестри, вона спрямувала досвідчене око на Павла Кисельова, чоловіка сестри Софії. Кисельов захопився сестрою дружини. Одного разу Софія застала коханців і зробила їм сцену; шлюб Кисельових було зруйновано.
Сирітку Ольгу відправили у Одесу, там її долею почала опікуватися Лізавета Воронцова, дружина генерал-губернатора Михайла Воронцова. Згодом юною красунею перейнявся Воронцов, у його палаці в Алупці з’явився портрет Ольги Потоцької. А поки наївна дівчинка не завагітніла, їй терміново шукали нареченого.
23 березня (4 квітня) 1824 р. вона обвінчалася з генералом Левом Олександровичем Наришкіним (1785–1846 рр.), двоюрідним братом графа Воронцова. Чоловік був на 17 років старшим, ледачим, сонливим, він любив обіди; а кокетка-дружина обожнювала бали, нові сукні. З часом Ольга народила дитину-одиначку, Софію (злі язики називали батьком М. Воронцова).
Софія з чоловіком кілька років жили в Одесі у палаці Наришкіних.
Здавалося, що сестри помирилися, але роман Ольги з Павлом тривав. Софія спробувала фліртувати з Артуром Потоцьким, потім махнула рукою – і 1829 р. виїхала в Париж. Її шлюб лишився на папері.
У 1829—1834 рр. Кисельов служив у Молдавії, де мав зв’язок із Олександрою Баліано (уродж. княжною Багратіон). Згодом він із коханкою переїхав до Петербурга. За довгі роки пара мала чотирьох байстрючат, яких тоді називали «вихованцями».
У 1831 р. у Польщі готувалося повстання, Софія взяла участь у його підготовці. Оскільки її поведінка не така, як у дружини російського генерала, Павло запропонував розлучення. Вони уклали письмову угоду про невтручання у особисті справи партнера.
У польському повстанні брав участь улюблений син Софії Потоцької-старшої Олександр, якому дісталася в спадок Умань і парк Cофіївка. Полковник польської армії за свій кошт виставив полк, пожертвував 20 000 злотих. У Росії все його майно було конфісковане, Софіївку цар подарував своїй дружині. Олександр Потоцький емігрував до Італії. Малював, грав на віолончелі, підтримував фінансово свого друга Адама Міцкевича, тихо млів від високих жінок.
З часом Софія в Парижі віддалася азарту: грала в карти, рідко програючи; вміла вигідно вкладати гроші в банки. Гонорова, відважна Софія мусила стримувати себе, коли Кисельов був послом у Франції.
А у Ольги 16-річна дочка Софка вийшла заміж за 36-річного графа Петра Шувалова (1819—1900). Чоловік Ольги дуже хворів, пересувався на милицях. Вони жили у Берліні, Відні, Мюнхені, Римі. Після смерті Лева Наришкіна вдова поїхала в Париж, щоб ні дня не розлучатися з коханим Павлом Кисельовим. 40 років тривало їхнє кохання.
Померла Ольга Наришкіна 7 жовтня 1861 р., похована на цвинтарі Пер-Лашез.
Павло Кисельов помер у Парижі 14 листопада 1872 р. у віці 84 р.
Софія Кисельова упокоїлася 2 вересня 1875 р. в Парижі у своїй квартирі у віці 74 р.
– Слухай, це ж який серіал красивий і жалісний можна поставити! Ет, шкода: меценатів немає, – підбила Хомівна.