– Ну, і де твої генерали поділися? Ти стільки розповідала про майже ідеальних військових, які від рота солдата їжі не крали, самі воювали, честь країни та роду не топтали. І де вони? Скільки днів слухаю про Іловайськ: плачу, молюсь за дітей і матюкаюсь. Куди поділися генерали-державники? – наступала на мене Хомівна.
Де? Давай подумаємо разом. Візьмемо для прикладу генерала Павла Потоцького.
– З графйов?
– Ні, сонечко, це інша лінія роду. Прізвище «Потоцькі» утворилось від назви села Потоки біля Кобеляк, якими володіли предки Потоцького Павла Платоновича. Був це старий рід козацьких полковників, Н. Василенко-Полонська в родоводі називала Стороженків.
Народився Павло Потоцький у селі Просяниківка, у 26 верстах від Кобеляк 12 грудня 1857 р. у родині повітового судді та предводителя дворянства Кобеляцького повіту Платона Олександровича. Мати Ганна Петрівна Потоцька. Після вінчання 16-річна Ганнуся не міняла прізвища, бо була троюрідною племінницею чоловіка, старшого за неї на 18 років. Вона лікувала селян, робила нескладні хірургічні операції. Батьки мали восьмеро дітей: дві дочки та шестеро синів (четверо стали генералами, один помер маленьким).
– Ти ба! Як їм так виховувати удавалося?
– Сама знаєш як. Прикладом. Бо можеш говорити скільки завгодно, але дитина слухає слова моралі – і робить навпаки. А звички, принципи передаються генетично. У Потоцьких жертовність була родовою рисою, була вона і у Павла.
Павла змалку цікавила історія, зокрема події Полтавської битви. Сімнадцятирічним він закінчив Полтавський кадетський корпус, потім математичне відділення Петербурзького артилерійського училища та вступив до Михайлівської артилерійської академії. І хоч міг собі спокійно учитися, але ні – пішов на російсько-турецьку війну, отримав ордени Св. Ганни IV ст.
Брав участь у російсько-турецькій війні 1877–1878 р. р. За бойові заслуги, та Св. Станіслава III ст. Повернувся додому, відпочив, пожертвував 10-ть десятин землі для влаштування та утримання народного училища у рідному селі і поїхав до академії. А там виверження бурхливого кохання: юний підліток, онука поета-генерала Дениса Давидова закохалася у молодого красеня.
«Але ж виноград зелений», рано ще йому одружуватися: бо немає 28.
І зосередив свою увагу капітан на колекціонуванні: літографії та гравюри, особливо на військові сюжети, а також види обожнюваної ним України. Він збирав також фарфорові чашки з військовими українськими сюжетами, види України в гравюрі, порцеляні й живописі. Потоцький купив колекцію Павла Полуботка, раритетний «Синопсис», рукопис «Істория Малой России» Бантиша-Каменського з портретами Богдана Хмельницького та його сина Юрія, написані Аргуновим. Серед колекції універсали Хмельницького, Брюховецького, Мазепи.
Мав зібрання полотен Самокиша, Пимоненка, Орловського, Маковського, Трутовського, давні українські ікони; портрети гетьманів Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Богдана Хмельницького.
Побував у Катеринославі, познайомився з Дмитром Яворницьким і упродовж 1884 – 1933 рр. листувався з істориком козаччини.
За 40 років зібрав 17 тисяч книг десятьма мовами з україніки. Мав рукописи XII ст., книжки з XVII ст. Мав шафу книг із бібліотеки Тараса Шевченка; двадцять видань «Кобзаря». Зібрав Павло Потоцький книги із власних зібрань Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, І. Котляревського, Пантелеймона Куліша, М. Маркевича, О. Потебні з їх автографами; 5 тисяч унікальних карт, атласів, альбомів.
Павло Потоцький – один із трьох колекціонерів, про зацікавлення яких енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона писав: «україніка».
Кілька разів Потоцький їздив за кордон, де купував експонати, збирав у букіністичних крамницях в Європі раритети, вивчав музейну справу.
На 30-му році вдало одружився, мав синів, теж офіцерів. Дослужився до повного генерала, пройшов ще дві війни: японську та Першу світову. А удівцем посватався до свого першого кохання: Єлизавети Денисівни Давидової. Жили душа в душу: обоє могли добу просидіти в своєму музеї, вивчати матеріал, описувати його. З ними жила сестра, Любов Денисівна Давидова.
У грудні 1917 р. у консульстві України в Петербурзі Павло Потоцький прийняв українське громадянство. Старший син Потоцького Павло Павлович (1888 – 1964) емігрував до Македонії, молодший син Сергій Павлович (1891–1966) – до Болгарії. Там нині живе внук П. П. Потоцького Сергій Сергійович Потоцький.
– Так, це ж наша людина!
– А я про що! Ти гадаєш, старенькі так і жили утрьох? Ні, вони виховували онука Павла Павловича (1918р. н.). Та у 1926 р. Павло Потоцький звертається до Наркомуосвіти і пропонує подарувати «Музей України» з умовою: колекцію не дрібнити; надати йому можливість жити і працювати в музеї; призначити державну пенсію, а в разу смерті дарувальника виплачувати 50% пенсії його вдові. Така державна угода була укладена.
Колекцію, масою 38-м тонн, вивезли з Петербурга до Києва у липні 1927 року у семи вагонах; 40 підвод перевези її до Києво-Печерської лаври і розмістили у 14-ти кімнатах лаврського корпусу № 6.
– Господи, він же збирав золото, срібло, історичні коштовності? І все подарував?
– Павло Потоцький отримав посаду співробітника музею. На власні копійки він продовжував поповнювати колекцію. Та 1934 р. його угоду про музей уряд визнав антирадянською та скасував. З колекції зникали найдорожчі речі. Павло Потоцький протестував, шукав правду, йому заборонили вільно відвідувати музейне приміщення.
Темної літньої ночі 1938 р. 81-річного генерала було заарештовано. Його звинувачено в контрреволюційній діяльності та скоєнні терористичних актів. Під час арешту конфісковані коштовні особисті речі; щоденники, праці, листування, було знищено.
29 липня 1938 р. арештували його дружину і сестру.
Кожного дня генерала били й тягали на допити, але Потоцький не дав жодного свідчення. 27 серпня 1938 р. о пів на другу дня Павла Платоновича жорстоко побили під брамою Лук’янівки. Він тут же помер від паралічу серця.
5 жовтня 1938 р. у Биківні розстріляли сестер Давидових.
Ти питала куди ділися справжні генерали? Їх знищили мародери, окупанти.
– А сьогодні діти-онуки тих окупантів генералять?
– Ти сказала…
