UAHistory

  • Мовні забавки
  • Історичні події
  • Сучасність
  • Видатні люди
Головна » Регістрація » Видатні люди » Жертовність Павла Потоцького

Жертовність Павла Потоцького

– Ну, і де твої генерали поділися? Ти стільки розповідала про майже ідеальних військових, які від рота солдата їжі не крали, самі воювали, честь країни та роду не топтали. І де вони? Скільки днів слухаю про Іловайськ: плачу, молюсь за дітей і матюкаюсь. Куди поділися генерали-державники? – наступала на мене Хомівна.
Де? Давай подумаємо разом. Візьмемо для прикладу генерала Павла Потоцького.
– З графйов?
– Ні, сонечко, це інша лінія роду. Прізвище «Потоцькі» утворилось від назви села Потоки біля Кобеляк, якими володіли предки Потоцького Павла Платоновича. Був це старий рід козацьких полковників, Н. Василенко-Полонська в родоводі називала Стороженків.
Народився Павло Потоцький у селі Просяниківка, у 26 верстах від Кобеляк 12 грудня 1857 р. у родині повітового судді та предводителя дворянства Кобеляцького повіту Платона Олександровича. Мати Ганна Петрівна Потоцька. Після вінчання 16-річна Ганнуся не міняла прізвища, бо була троюрідною племінницею чоловіка, старшого за неї на 18 років. Вона лікувала селян, робила нескладні хірургічні операції. Батьки мали восьмеро дітей: дві дочки та шестеро синів (четверо стали генералами, один помер маленьким).
– Ти ба! Як їм так виховувати удавалося?
– Сама знаєш як. Прикладом. Бо можеш говорити скільки завгодно, але дитина слухає слова моралі – і робить навпаки. А звички, принципи передаються генетично. У Потоцьких жертовність була родовою рисою, була вона і у Павла.
Павла змалку цікавила історія, зокрема події Полтавської битви. Сімнадцятирічним він закінчив Полтавський кадетський корпус, потім математичне відділення Петербурзького артилерійського училища та вступив до Михайлівської артилерійської академії. І хоч міг собі спокійно учитися, але ні – пішов на російсько-турецьку війну, отримав ордени Св. Ганни IV ст.
Брав участь у російсько-турецькій війні 1877–1878 р. р. За бойові заслуги, та Св. Станіслава III ст. Повернувся додому, відпочив, пожертвував 10-ть десятин землі для влаштування та утримання народного училища у рідному селі і поїхав до академії. А там виверження бурхливого кохання: юний підліток, онука поета-генерала Дениса Давидова закохалася у молодого красеня.
Davidoff
«Але ж виноград зелений», рано ще йому одружуватися: бо немає 28.
І зосередив свою увагу капітан на колекціонуванні: літографії та гравюри, особливо на військові сюжети, а також види обожнюваної ним України. Він збирав також фарфорові чашки з військовими українськими сюжетами, види України в гравюрі, порцеляні й живописі. Потоцький купив колекцію Павла Полуботка, раритетний «Синопсис», рукопис «Істория Малой России» Бантиша-Каменського з портретами Богдана Хмельницького та його сина Юрія, написані Аргуновим. Серед колекції універсали Хмельницького, Брюховецького, Мазепи.
Мав зібрання полотен Самокиша, Пимоненка, Орловського, Маковського, Трутовського, давні українські ікони; портрети гетьманів Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Богдана Хмельницького.
Побував у Катеринославі, познайомився з Дмитром Яворницьким і упродовж 1884 – 1933 рр. листувався з істориком козаччини.
За 40 років зібрав 17 тисяч книг десятьма мовами з україніки. Мав рукописи XII ст., книжки з XVII ст. Мав шафу книг із бібліотеки Тараса Шевченка; двадцять видань «Кобзаря». Зібрав Павло Потоцький книги із власних зібрань Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, І. Котляревського, Пантелеймона Куліша, М. Маркевича, О. Потебні з їх автографами; 5 тисяч унікальних карт, атласів, альбомів.
Павло Потоцький – один із трьох колекціонерів, про зацікавлення яких енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона писав: «україніка».
Кілька разів Потоцький їздив за кордон, де купував експонати, збирав у букіністичних крамницях в Європі раритети, вивчав музейну справу.
На 30-му році вдало одружився, мав синів, теж офіцерів. Дослужився до повного генерала, пройшов ще дві війни: японську та Першу світову. А удівцем посватався до свого першого кохання: Єлизавети Денисівни Давидової. Жили душа в душу: обоє могли добу просидіти в своєму музеї, вивчати матеріал, описувати його. З ними жила сестра, Любов Денисівна Давидова.
У грудні 1917 р. у консульстві України в Петербурзі Павло Потоцький прийняв українське громадянство. Старший син Потоцького Павло Павлович (1888 – 1964) емігрував до Македонії, молодший син Сергій Павлович (1891–1966) – до Болгарії. Там нині живе внук П. П. Потоцького Сергій Сергійович Потоцький.
– Так, це ж наша людина!
– А я про що! Ти гадаєш, старенькі так і жили утрьох? Ні, вони виховували онука Павла Павловича (1918р. н.). Та у 1926 р. Павло Потоцький звертається до Наркомуосвіти і пропонує подарувати «Музей України» з умовою: колекцію не дрібнити; надати йому можливість жити і працювати в музеї; призначити державну пенсію, а в разу смерті дарувальника виплачувати 50% пенсії його вдові. Така державна угода була укладена.
Колекцію, масою 38-м тонн, вивезли з Петербурга до Києва у липні 1927 року у семи вагонах; 40 підвод перевези її до Києво-Печерської лаври і розмістили у 14-ти кімнатах лаврського корпусу № 6.
– Господи, він же збирав золото, срібло, історичні коштовності? І все подарував?
– Павло Потоцький отримав посаду співробітника музею. На власні копійки він продовжував поповнювати колекцію. Та 1934 р. його угоду про музей уряд визнав антирадянською та скасував. З колекції зникали найдорожчі речі. Павло Потоцький протестував, шукав правду, йому заборонили вільно відвідувати музейне приміщення.
Темної літньої ночі 1938 р. 81-річного генерала було заарештовано. Його звинувачено в контрреволюційній діяльності та скоєнні терористичних актів. Під час арешту конфісковані коштовні особисті речі; щоденники, праці, листування, було знищено.
29 липня 1938 р. арештували його дружину і сестру.
Кожного дня генерала били й тягали на допити, але Потоцький не дав жодного свідчення. 27 серпня 1938 р. о пів на другу дня Павла Платоновича жорстоко побили під брамою Лук’янівки. Він тут же помер від паралічу серця.
5 жовтня 1938 р. у Биківні розстріляли сестер Давидових.
Ти питала куди ділися справжні генерали? Їх знищили мародери, окупанти.
– А сьогодні діти-онуки тих окупантів генералять?
– Ти сказала…

Сер 31, 2016Ганна Черкаська
FacebookTwitter
Химерний таки!Діамант Миколи Юрійчука
You Might Also Like
 
Сергій Корольов
 
Василь Зуєв

Залишити відповідь Скасувати відповідь

Ганна Черкаська

Краєзнавець, вчитель, журналіст.

Image6 years ago Видатні люди1,612
Недавні записи
  • Самотня сосна
  • Фронтовий алфавіт
  • Многогрішний чи Ігнатович?
  • Символ мандрівника-українця на чужій землі
  • Федір Яхимович
Позначки
поетписьменникЗапоріжжякозацтвочервоний терорхудожникживописецьХарківБогдан ХмельницькийгетьманТарас ШевченкоперекладачакторскульпторСергій КорольовІван АйвазовськийКапністІван ФранкоголодоморВійсько ЗапорозькеВовкОлексій ПеровськийЛенінКирил РозумовськийОлександр РубецьІван ШишкінІван КотляревськийкомпозиторПавло ПолуботокІван БогунАполлон СкальковськийОлег ОльжичАрсен ТарковськийВолодимир КороленкоЯків ШахЄвген КравченкоПетро Конашевич-СагайдачнийконструкторАнатолій БазилевичІгор СікорськийВіра СвадковськатерапевтлікарМикола СтражескоЕнеїда
Архіви

Отримувати останні записи поштою

Мета
  • Увійти
  • Стрічка записів
  • Стрічка коментарів
  • WordPress.org
Останні коментарі
  • Євгеній до Форточка чи кватирка?
  • Serhii до Лелеки своїх гнізд не забувають
  • Олександр до Наш геніальний нахаба
  • Олена Яворовська до І знову про котиків
  • Ганна Черкаська до Олександр Поль. Слава вітчизни не для продажу

2015-2023 © UAHistory Всі права застережено. При використанні матеріалів сайта обов'язкове зворотнє посилання.