Ой, брати мої, козаки, засіяні ж Вами світи! Кину оком на далеку Буковину: бачу рідну кровинку і не єдину. І Влодко Івасюк маму-козачку мав; у Миколи Юрійчука прадід від розгрому Січі тікав…
Від прадіда-степовика нуртував «грім і клекіт Хортицьких порогів сивого Дніпра» у крові Миколи Юрійчука. Народився він 1 вересня 1937 року в м.Вашківці Вижницького району, Чернівецької області, в бідній селянській родині. Чотирьох синочків, як линочків, викохували батьки, поки «визволителі» не пришли, голод-війну принесли. Батько загинув на війні, за нього родина отримувала аж 12 карб. 
Самотня мати продовжила синів піднімати. Микола у рідних Вашківцях ходив до семирічки, у класі третьому-четвертому почав віршувати, але соромився комусь показувати. Так і пропали перші проби. У 8-10 класах навчання в школі було платним, тому подався до Львова на дворічні курси майстрів – будівельників. Потім на два роки заслали відпрацьовувати за навчання на будівництві шахти в Донбасі, травмувався. Важко напівголодній хворобливій дитині, але мусиш. Та де б не був – віршував. Поголили лоба, одягли в кольори хакі, але звільнили у запас через слабке здоров’я. А що далі? Вдома правду начальству в очі різав, тому став безробітним націоналістом, тому з 1958 р. до 1964 p. працював у Казахстані на Джезказганських рудниках, звідки повернувся інвалідом ІІ групи.
Отоді тільки перестали полохати статтею за «тунеядство», дозволили працювати на власній леваді, теслярувати. Тоді й проклав Микола стежку до свого друга композитора Василя Михайлюка: він давав музичні крила поезіям. Так було огранено діамант – «Черемшина».
У 1965 планета заспівала українською: Квітка Цісик, Дмитро Гнатюк, Софія Ротару; японський вокальний ансамбль “Ройял Найте”, ансамбль “Запорожці” з французького містечка Шалетсюр Люсн.
А він тихенько кохався, 5 травня 1967 р. Микола з Галиною одружилися. І почали знаходитися у молодого подружжя козачата: 1967 р. – син Євген, у 1972 — дочка Оксана, у 1977 р. — син Юрій. Кілька разів їздив Микола на заробітки до Архангельської області.
У час першого покосу української інтелігенції (1965) та другого (1972) на інваліда-дисидента було заведено карні справи. А він же не каявся! Різав межи очі:
Він в спадок Вам лишив тюрму,
За те Ви пам’ятник йому,
А краще б ставили їх тим
Хто жив для Вас, і був ніким.
Не ставте пам’ятників тим,
Хто не від Бога був святим
А тим, що тут творили над
Та їх потовк смертельний град.
Якби не ця “Країна Рад”
На цій землі, мав бути сад.
1976 р.
Все життя Микола пам’ятав, що він – українець і пишався цим, тому і став Юрійчук першим рухівцем у містечку, очолив осередок Народного Руху України у Вашківцях.
Написав близько 100 віршів, більшість із яких Василь Михайлюк поклав на музику. Перед фінішем спалив рукописи.
Помер Микола Якович Юрійчук 30 листопада 1997 року.
Збігли неспинним струмочком літа,
Осінь стоїть золота-золота,
Понад осінніми кроками лине
Знана на весь білий світ “Черемшина“.
Музика виткала крилечка слову.
Слово злетіло у вись барвінкову ,
Перекроїлись дороги і долі,
Пісня ж і далі гуляє на волі.
Стукає ласкою в зболене серце,
Понад степами і горами в’ється,
Перелітає вертепи й облуди.
Слухають пісню і вірять їй люди.
Що їй дощі, листопади, морози?
Крутиться колесо вічного воза,
і у світи через всю Україну
Знову і знову летить “Черемшина”.
Тамара Севернюк
