Леле! Знову моя Хомівна щось удумала, крутиться, як лисячий хвіст, нарешті озадачує:
– От ніяк не запитаю: «Чому ти так дивно всміхалася, коли Сєня щасливо булькав у слухавку: «Юля!»?
– Отакої: баба згадала, як дівувала… Коли ж то Сєня виступав?! Просто я тоді слухала і порівнювала лицедія-шлемазла з правдою життя. Бачиш, давним-давно я зіткнулася з цим іменем. Починаючи з п’ятого класу я на всіх уроках (крім історії давнього світу, яку викладала чудова вчителька) тримала під партою книжку і читала.
І от я, п’ятикласниця, в Петербурзі, зима 1841-го року, Карл Брюллов познайомив штабс-капітана Павла Федотова із юною красунею Юлією Тарновською, племінницею Григорія Степановича, яка жила у дядька в Качанівці. 
Юлія та Павло багато спілкувалися, дівчина розповідала про Качанівку, показувала малюнки із зображенням садиби свого дядька. Федотов же був веселуном, поетом, грав на гітарі та пречудово співав – все це імпонувало дівчині. 
Веселий характер Федотова, щире кохання переконали Павла Андрійовича, що з нього вийде художник (тим більше, що про це говорили і Брюллов, і Крилов). Коли Павло Федотов зважився піти у відставку та віддатися живопису, про його картини заговорив увесь мистецький світ. Якщо спочатку Юлія просто фліртувала-забавлася, то згодом купалася в славі художника. Вона погодилася позувати для картини «Сватання майора», але виявилося, що це нелегко: їй було холодно, вона мерзла, швидко втомлювалася. А закоханий художник заливався солов’єм: склав пісеньку і постійно її наспівував:
Брожу ли я, пишу ли я –
Все Юлия да Юлия.
Веселья чашу братскую
С друзьями разопью ли я
И песню залихватскую
С гитарой пропою ли я,-
Все Юлия да Юлия.
Спалахнуло справжнє почуття, поповзли чутки про їхнє весілля. Справді почуття художника були не лукавими, він безтямно закохався і мріяв про одруження.
Нарешті з’явився шедевр Павла Федотова – картина «Сватання майора» (1848), переповнена негативними персонажами. Шлюб-бізнес, нічого, крім «темного царства» бізнесу, зобразив художник.
Дворянин, який впень програвся, зважився для поправки справ одружитися з дівчиною з купецької родини. Майор-кавалерист, про що свідчать ноги героя, схожі на вигнуті ніжки стільця, втягує черевце, підкручує вуса, напускає бравади, щоб набити собі ціну. Риси його обличчя нагадують автопортрети Федотова (художник приміряв на себе роль нареченого?).
Татусь нареченої, успішний купець, обдумує гендель, посміхається свасі, негнучкими пальцями застібає сюртук; іронічна куховарка заціпеніла з тацею в руках, а позаду неї снують і перешіптуються домочадці.
Наречена, збентежена ситуацією, своєю незвичною упаковкою, в останній момент намагається втекти, але маманя міцно її тримає.
Власне, полотно має одного позитивного героя – кошеня, якому бізнес до цимбал і яке доблесно намиває гостей.
Картина мала величезний успіх у публіки. За «Сватання майора» Академія мистецтв присвоїла Федотову звання академіка.
Успіх окрилив художника і той зважився посвататися, хоч не мав гадки, що він є вигідною партією. Друзі вже вітали Павла Федотова з майбутнім одруженням, якого не сталося: від Григорія Тарновського художник благословення не одержав. З горя попав до лікарні, де й пробув до кінця свого 37-річного життя. Кажуть, він постійно розмовляв із Юлією. Помер, промовляючи «Юлія, Юлія, Юлія»…
– Жалко ж як…
