«Цвітуть яблуні. Сонце вже стало і золотить повітря. Так тепло, так радісно. Птахи щебечуть під блакитним небом.» «Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Сі два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини. Вони мене мало не забили.»
На календарі 25 квітня 1913 р., Страсна п’ятниця. Погляд письменника зупинився на обличчі дружини: Віра Устинівна, як він їй раніше писав «Вєра – життя нова ера, моя дівчинка».
Вдивляється в постать Ірини. Колись вони з Вірою сміялися: «народи синочка, потім буде дочка, знову дочка і син – ти не один», із чотирьох дітей тільки Ірина поряд. Не знав тоді маестро, що одній Ірині удасться вмерти власною смертю, що буде Ірина директором батькового музею в Чернігові. А 20-річна вагітна Оксана помре в Петербурзі від голоду; Юрка та Романа розстріляють більшовики у 1937-му за звинуваченням у антирадянській діяльності.
Михайло Михайлович напружив зір. Чи немає тут Олександри? Два місяці її не бачив, стужився… Ні, Віра не пустила… Його солодкий гріх: десять років рвав душу між обов’язком і жаданням, писав листі – Вірі українською, Саші російською…
О 14:25 перевтомлене серце відмовилося працювати, інфаркт стиснув обпік судомою легені, змучене довгою хворобою тіло виштовхнуло останні слова: «Жити хочу, жити!».
Не стало Михайла Коцюбинського одного з найкращих новелістів світу. Михайло Коцюбинський прожив 48 років. Створив 44 новели й повісті: «Тіні забутих предків», неперевершений етюд «Цвіт яблуні».
Його поховали на четвертий день на Болдиній горі в Чернігові, на цвинтарі Троїцького монастиря. І хоч дружина заборонила приймати квіти від Олександри Аплаксіної, та в головах покійного поклали саме її вінок – сплетений із цвіту яблуні.
«Цвіт яблуні» – вистражданий життям етюд Коцюбинського.
