Петро Дяченко прожив 70 років, 25 років служив у різних арміях, із них тринадцять — воював на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, полковник Армії УНР (із червня 1920 р.), генерал-хорунжий (із жовтня 1929 р.); лицар двох Залізних хрестів. У Війську польському, в УПА «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця, вермахті та Українській національній армії (УНА).
Петро Дяченко народився 30 січня 1895 р. у с. Березова Лука, що на Полтавщини. Нащадок козацького роду закінчив курс реальної школи у Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в Оренбурзі; був штабс-капітаном царської армії.
У 1918 р. – учасник визволення Полтави та Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Був командиром окремого кінного полку чорних запорожців («чорношличників») корпусу Армії УНР. Жодного разу Чорний Запорізький кінний полк Дяченка в бою переможеним не був… Прапор полку був чорним, обшитий сріблястим; з одного боку було нашите гасло «Україна або смерть», а під тим гомілки і череп (веселий Роджер). Чорношличники полк. Дяченка нагадували козацьких кіннотників із загонів Морозенка чи Кривоноса навіть своїм виглядом. Оголений лоб, з якого звисає козацький «оселедець»… Це зараз для декого елемент декору, а на війні з більшовиками «оселедець» означав «полону немає»; бо вороги вигадували для власників «оселедців» особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до «отборних частєй Петлюри».
Окремою сторінкою є боротьба Дяченка й чорношличників за долю Петра Болбочана, хоч їх стримувало прохання Болбочана не піднімати питання. Коли ж Петлюра приїхав на фронт і козаки знову порушили перед ним питання про повернення командира, Головний отаман запевнив, «що волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим».
Петлюра підтвердив правдивість обіцянки словом честі. Петро Дяченко зізнався, що, коли чорношличники узнали про розстріл Болбочана, Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку».
Герой Першого зимового походу (1919-1920), а після поразки національних сил служив контрактовим майором 1-го шволежерського полку за часів Юзефа Пілсудського в Польщі. Скінчив польську «Вищу Воєнну Школу». 
У Польщі П. Дяченко не зрікся громадянства УНР. Він одружився, мав двох синів: Юрія (11.07.1923 р. н.) та Олеся (27.12.1928 р. н.).
У бої з комуністами вступив з початку Другої Світової війни 1939 р. Полковник Дяченко допоміг УПА вишколити радистів, передав для відділів певну кількість зброї (зокрема, короткої і ґранати)… У подальшому Петро Дяченко співпрацював з ОУН — як із мельниківцями, так і з бандерівцями, з УПА. Використовуючи службове становище, постачав українських повстанців вогнепальною зброєю, німецькими військовими документами, розміщував поранених повстанців у німецьких шпиталях. Тоді ж Дяченко став командиром Українського леґіону самооборони, згодом очільником 3-го пішого полку Українського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше – командиром української протипанцерної бригади «Вільна Україна» Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука.
П. Дяченко на війні втратив обох синів, став мовчазним, зосередженим. Щоб не потрапити до рук радянців, здався американцям. Виїхав на еміграцію до Філадельфії (США).
За океаном старий вояка створив нову родину, віддаючи час другій дружині Олені та їхньому синові Петрові, майбутньому сержанту американських ВПС, учаснику війни у В’єтнамі.
Полковник захопився квітникарством, любовно вирощував троянди, став фотографом-аматором. Писав спогади про бойових друзів, часом скупо згадуючи себе.
23 квітня 1965 р. помер громадянин УНР Петро Дяченко, український військовий діяч. Петро Дяченко похований на українському православному цвинтарі-пантеоні в Баунд Бруці, штат Нью-Джерсі.
