7 квітня 1847 р. в Києві був ранок щасливого дня. Юний професор Микола Костомаров їхав до Андріївської церкви вінчатися з Аліною Кригельською.
Тарас Григорович – боярин на їхньому весіллі. У фраці з гарденією у петлиці урочистий Шевченко переправлявся на паромі. Поета Т.Г. Шевченка й історика М.І. Костомарова арештували в дорозі за приналежність до Кирило-Мефодієвського братства. Вінчання Аліни та Костомарова відбулося через 28 років.
1847 рік. Андріївська церква. Біля неї зібралися люди подивитися на весілля. Одних цікавив молодий – 30-річний професор Микола Костомаров, інші прийшли помилуватися нареченою – 17-літньою Аліною Крагельською. 
Красуня, легенда Києва, її талант визнав Ференц Ліст і запросив до Віденської консерваторії для навчання. Окремо стояв гурт тих, хто очікував Тараса Шевченка. Нервувала й Аліна. Вона згадувала інститут шляхетних панянок мадам Де Мальян, як вона, гонорова 15-річна дочка офіцера-поляка, чарівна, розумна, закохалася у свого викладача історії – вайлуватого, підсліпуватого, розтріпаного, з нервовою гримасою на обличчі, який мав феноменальну пам’ять, натхненно цитував цілі сторінки. Дівчата подейкували, що коли в Харкові у нього відбили наречену-гувернантку, то Костомаров викликав суперника на дуель. А як вона разом з матусею зустріла Миколу Костомарова в Одесі, а потім ходили всі гуртом до моря, до італійської опери! Після двох місяців, проведених у Одесі, професор майже щовечора відвідував їхній дім. Аліна грала на роялі – музика стала їхнім спілкуванням: у звуках музики вони навчилися виявляти кохання. І от його одностайно обрано ад’юнкт – професором кафедри історії Київського університету св. Володимира. На вершині успіху та ясних перспектив він сватається до Аліни й отримує згоду її матері-вдови.
А потім 13-го лютого (ох, вже це 13-е!), заручини, на яких наречений подарував їй дві книги: свою дисертацію та збірку поезій із написом: «Коханій, найкращій половині душі моєї Аліні Леонтіївні Крагельській». Костомаров жив біля Андріївської церкви, звідки видно Дніпро, на Десятинній, 10. Там молоді будуть жити після медового місяця у Відні. Микола буде займатися науковою роботою, а вона студіюватиме теорію музики в консерваторії, стане ученицею Ліста. Сьогодні вони обвінчаються і – поїдуть до нього. (Не довелося їм жити за цією адресою, в цьому будинку жив Щербицький, потом – Кучма). Незабаром стало ясно, що вінчання відкладається. Обвінчались вони майже 28 років…
А того дня і Костомарова, і Шевченка було арештовано. Аліна їде до Петербурга виручати коханого. Вона домагається прийому у генерала Дубельта – заступника шефа третього відділення Імператорської канцелярії, просить за своє щастя і чує: «Покохайте нестарого дідуся, який колись носив Вас на руках, і Вашому нареченому стане легше». Та нічого не вийшло з зальотів дідуся. Після повернення до Києва дівчина писала листи, поки Костомарова не вислали. Більше Аліна не мала звістки від коханого, бо матуся ховала небажані листи. 9 років Аліна розшукувала засланця. А Костомаров не одержував листів і змирився. Нащо псувати Аліні життя, адже він вигнанець, злочинець? Він звик до самотності, полюбив власну свободу і почувався щасливим.
Нарешті Аліна віддала свою долю в руки матері: вийшла заміж за полковника Марка Киселя. Чоловік виявився порядною, шляхетною людиною і вони прожили вік у щасті й злагоді. Дав їм пан Бог двох донечок і сина. Часом пані Аліна чула, що Микола Іванович – найбільший інтелект Росії, професор історії Петербурзького університету, що його вступна лекція була тріумфальною, до екіпажу Костомарова несли на руках, що він – автор романів, наукових праць. У 1873р. Костомаров приїхав до Києва на Археологічний з’їзд. Павло Чубинський (автор гімну «Ще не вмерла Україна») запитав: «А знаєте, що відома вам особа – вдова, живе зараз у Києві?». Микола одразу поїхав до неї (Аліна жила в будинку матері на Фундуклеївській вулиці (тепер – Богдана Хмельницького) і сказав: «Давайте одружимося!». Хоч їм на двох тоді було рівно сто років, їхні досі люблячі серця ожили. І тепер, коли старий Костомаров читав останню лекцію в Київському університеті, Аліна писала: «Бідний мій друже! Ти зайшов на кафедру в цьому храмі науки – дідом, через 26 років після того, як тебе слухало тут тодішнє студентство, тих жахливих днів не передчувало гіркої долі свого молодого професора і готувалося співати на вінчанні в церкві свого університету… І ти постарів самотній, не знаючи сімейних радощів і не відчув солодкого почуття батьківства!..»
Але не одружилися. Вони листувалися. Найбільший інтелект імперії писав листи від імені свого кота Васьки – до її кота, теж Васьки.
Настав 1875-й рік, коли Микола Іванович тяжко захворів і лежав у своїй квартирі в Петербурзі після інсульту. У сусідній кімнаті помирала його мати. Тоді й приїхала до північної столиці Аліна Леонтіївна: вона вважала своїм обов’язком допомогти старому другові, доглянути його. Близький приятель Костомарова Данило Мордовець напише у спогадах, що поява Аліни Леонтіївни поруч із Миколою Івановичем у скрутну годину була для професора порятунком. Втративши матір, свою «турботливу, хоч і буркотливу няньку», він знайшов дружину — «в высшей степени добрую, благородную и редко умную женщину, которая так быстро вошла в ученые интересы своего мужа».
Нарешті весна осяяла осінні сади їхніх душ. У день його іменин 9 травня 1875 року вони обвінчались у маленькій церкві Св. Параскеви с. Дідовець. Вони прожили разом 10 років, за які Костомаров написав понад дві сотні праць. У Дідівцях Микола Іванович продиктував дружині автобіографію, котру присвятив «любій моїй жінці Аліні Леонтіївні Костомаровій…» Живучи в Дідівцях, Микола Іванович щоранку сідав в екіпаж, їхав три версти, щоб скупатися в Удаї. Любив гуляти лісом, збираючи квіти, які засовував у петельки й кишені піджака, або ж у капелюха. Всупереч забороні лікарів обливався холодною водою. Був примхливим щодо їжі: обов’язково вимагав, щоб риба, перед тим, як її почистять і засмажать, неодмінно була живою (те ж саме вимагалося, коли йшлося про курячий бульйон).
Частенько їхній будинок у Дідівцях відвідував сусіда – художник М. Ґе разом із дружиною. Чоловіки були приятелями ще з Петербурга, а пані Аліна та Ганна Забелло (дружина художника) навчались у одному пансіоні. Українізований француз – так друзі називали М. Ґе, завершив роботу над портретом самого Миколи Івановича.
Восени вони повернувся до Петербурга. Костомаров зміг плідно працювати в архівах над історичними документами. Педант у своїх наукових заняттях, він щодня працював рівно чотири години, й Аліна Леонтіївна допомагала йому в цьому. Костомаров готував до видання нові історичні дослідження («Руїна», «Мазепа») — дружина акуратно переписувала їх начисто.
Костомаров помер у 1888 р. Аліна Леонтіївна багато зробила, щоб у світі належним чином оцінили життєвий подвиг її коханого. Вона написала спогади «Микола Іванович Костомаров» та «Останні дні життя Миколи Івановича Костомарова». Планувала підготувати до друку повторне видання творів свого покійного чоловіка, зробити записки-спогади про вченого, але в останні роки свого життя майже осліпла. Померла Аліна Леонтіївна 4 лютого 1908 року. Поховали її в Києві.
Отакі-то весняні квіти передзим’я.
