Петро Лаврів

Таке ловкеньке малятко знайшлося у Івана й Уляни (з дому Каблак) Лаврових; невеличке, міцне, наче грибочок. От тільки перший подарунок сусідки – шапочка – виявився замалим; козаки у таких випадках давали прізвище “Малошапка”. Лобатим, головатим, мудрим має бути Петрик, – так 13 березня 1923 р. вирішили односельці с. Раків, Долинського району, Станіславщини. Дійсно, носив кашкет найбільшого розміру, учився дітвак краще за всіх у народній школі, потім у 7-ому класі у Долинській «Рідній школі» – всотував, накопичував знання, особливо з історії та мови. Охочий до навчання Петрик три роки їздив залізницею до Стрийської гімназії: вставав о 4-й ранку, ішов 5,5 км пішки до зупинки, їхав годину потягом і повертався додому о 4-ій пополудні.
Коли прийшли визволителі, відмінили уроки релігії, вивезли релігійну бібліотеку і спалили її за містом. Катехит Йосип Мартинків, почувши про знищення 1033 книжок, помер від інфаркту.
Під час німецької окупації Лаврів вчився в 7 і 8 класах гімназії; мешкав у бурсі. Скінчивши гімназію, рік студіював геодезію у Львівському політехнічному інституті.
Коли в березні 1944 р. радянські людолови розпочали на Прикарпатті так звану «червону мітлу», в якій були задіяні військові, партизанські ковпаківські й енкаведистсько-емгебистські відділи, Петро Лаврів закопав свою бібліотеку у стодолі – пішов у Бескиди.
Це нині можна вступати в партію, організацію, призупиняти членство, виходити, вступати до десятка інших. Підпільна ж організація – це дорога в один кінець не тільки для члена ОУН, а й для всієї родини. Петро це знав і цілком свідомо в квітні 1944 р. став членом ОУН (псевдо «Добромир»), після чого батьки покинули свою хату, переїхали жити до сестри. Переховування у криївках, втечі, переходи через зимні річки – все це позначалося на здоров’ї: у Петра почали крутити ноги, покрилися незагойними ранами.
Петро Лаврів був у кущі виховником, він репродукував накопичені знання з історії, краєзнавства. У підпіллі Добромир познайомився з тими, хто був живою історією: Стахом Красівським, Володимиром Горбовим, сином Дмитра Вітовського. Їхній провідник ОУН указав молодим один шлях: боротьбу за волю. Він говорив: «Якщо втечете на Захід, ми не дозволимо вам повернутися на рідну землю. Ми й на Сибіру будуватимемо Самостійну Україну».
Завдяки «добродіям» радянці знайшли Лавріва й сонного полонили, а в одному з дерев віднайшли портфель із записами Петра. Батьків людолови віднайшли й кинули до КПЗ. Що попереду? Сибір несходимий!
Розмістили юнака в коридорі третього поверху колишнього польського суду, де містилося НКДБ Долинського району. Поряд стояв «стрибок».
Уночі з 5 на 6 червня 1945 р. коли сторож заснув, Петро порвав ґачі, зробив із половинок штанин і обмоток шнур, прив’язав його до віконного гаку, й, перекинувшись через вікно, почав спускатися. Чи вирвався гак, чи обірвався шнур, Петро впав на бетон. Прийшов до пам’яті наступної ночі після операції в лікарні, де пролежав три з половиною місяці. Так Петро Лаврів став кульгавим на обидві ноги, але живим.
Батьків Петра забрали з села й тримали в КПЗ, потім їх вивезли до столиці Комі – Сиктивкару.
17 квітня 1946 р. Петра засудили на 10 літ т. зв. «ВТТ» і 5 років позбавлення громадянських прав, як “бандєровского развєдчіка” .
Концтабори СРСР: Карабас, Караганда, Воркута, знову, як у дитинстві – жодна шапка не налазила (обвід 62 см). За це фельдшер Богдан Витвицький приклеїв Петру кличку «Глобус». Згадався щасливий момент, коли начальству було не до зеків – помер «батько» Сталін. «Півгодини стояли ми на дворі зі знятими шапками, коли гуділи заводи. Потім не хотіли натягати шапок. Раді були постояти так довше й поминати соратників вождя пролетарського світу».
Побачив якось Петро Лаврів у Івана Мицака підручник англійської мови, цілими годинами просиджував над ним, тренуючись у вимові англійських звуків. Консультував в’язня капітан далекого плавання, за національністю фін. Після лекцій розповідав українцю про Інгрію, фінський край, захоплений Петром І, який через інгрські болота пробив Росії «вікно» в Європу й побудував там на козацьких кістках нову столицю імперії. З’явилися побратими: письменник Микола Глухенький із Фастова, Іван Костецький, викладач української літератури в Тираспольському педінституті, який у концтаборі писав історію української літератури. Саме тоді Петро Лаврів почав писати історію України.
Нарешті 5 листопада 1954 р. вивезли Петра Лавріва під багнетами на волю й здали в комендатуру спецзаслання. І мав він щотижня, потім щомісяця відмічатися. У Караганді влаштувався бухгалтером в автоуправлінні шахтобудівного комбінату, забрав до себе з Сиктивкару батьків і поступив на заочне відділення англійського факультету Алма-Атинського інституту іноземних мов. Потім були заочні трирічні курси французької мови у Москві – він перекладав із 16 мов (включно з японською). Петро Лаврів викладав в університеті м. Алма-Ати. На випускному екзамені кадебісти його арештували за звинуваченням у казахсько-українському націоналізмі. Допитами довели до психіатричної лікарні.
14 жовтня 1956 р. на святу Покрову в карагандинській кімнаті Лавріва на вулиці Танкістів, 37 о. Микола Вонсуль повінчав Петра з воркутянською бранкою Марією Скрентович (із с. Залуква Галицького району), членкинею ОУН (псевдо «Олеся», «Звенислава»). Почали нове життя. Марія закінчила Алма-Атинський політехнічний інститут.
У 1967 р. подружжю дозволили повернутись в Україну, але тільки в Донецьку область, де вони прожили майже 30 років. Марія Лаврів працювала інженером у Донецькому науково – дослідному інституті «Автоматгірмаш». У 1990 р. організувала й очолила Братство ОУН–УПА та обласне Товариство політв’язнів. П.Лаврів написав і видав 3 томи книги з історії Південно-Східної України.

У 1996 р. сім’я переїхала до Львова.
Марія Антонівна померла 9 лютого 2002 р., а Петро Іванович – у день їхнього вінчання, 14 жовтня 2003 року.
За останньою волею подружжя, їх поховали у с. Раків Долинського району.