«Шеренгові козаки» України – наймолодший розряд «тих предків, що на прю ставали за честь високу, правду, за народ». Таким козаком був поет Олекса Шеренговий. Він побачив світ 18 березня 1943-го на Вінниччині, у старенькій хаті в с. Зозів, на річці Соб, що у Буг «немов сазан, впливає».
Не раз Олесь линув спогадами в дитинство… «Пливе у вічності праматінка Земля», війні не видно кінця-краю, а між смертями – плаче немовля, був березень 1943-го, я знаю.
Перші спогади: поруч мами – тато молодий, усміхнений, «як ранок празниковий»; «бабця з прядивом конопляних ниток»; у всіх генетично натруджені руки.
«До того, як «Кобзар» я взяв у руки, вже знав його напам’ять майже весь», тому що батьки спонукали до науки, а не до рабства на землі «щепили нелюбов». Запальний Олекса не міг спокійно чути «Терпи, козак, – отаманом будеш».
«Учись, інакше хвіст волу крутити
Усе життя будеш», – казав учитель знов».
«А ми, ровеснику, весь вік свій вікували,
Долонькою закривши власний рот»?
Олекса не тільки учився, а й малюванням та журналістикою захопився. Взяв запальний шестикласник новелу М. Коцюбинського «Коні не винні» й створив власний сюжет для районної газети про те, як голова та бригадир знищили тополята й кленчуки, посаджені школярами. Швидко знайшлася «невістка»:
«- Це ж не ми, а коні! – відмахувалися сільські керівнички. – Що тварині скажеш?!
– Дійсно, що тварині скажеш, що?»
Затямив ще дітваком аксіому «мовчи, глуха, менше гріха», а таки согрішив… Олексі подобалося громити начальство, він почав писати частіше, студентом Немирівського педагогічного училища імені Марка Вовчка, коли колгоспне рабство змінив на урбанізоване кріпацтво. Таке радянське життя…
Десь плакала на призьбі стара мати,
Та не було до хати вороття.
Короткі недоспані ночі крутять один і той же сон:
У ставку купає клен гілля густе,
Бузок у сонячних долонях цвіте.
Навчання на філологічному факультеті Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова. Бібліотеки, зустрічі з живими класиками української літератури: Максимом Рильським, Андрієм Малишком, Олесем Гончарем, з Григором Тютюнником… Відвідування кіно, театрів, музеїв і книгарень, де запасалися збірками поезій шістдесятників, 4-томним перевиданням «дореволюційного» словника Грінченка.
Здоровий, міцний, романтичний красень, якого любила камера та мікрофон, Олекса працював редактором і телеведучим на Одеській телестудії. Часто друкував у газетах прозу: нариси, новели; поезію вважав інтимною справою, тому неохоче з нею розлучався.
Другокурсником Олекса отримав подарунок – збірку новел «Пташиний переліт». У 1971 р. студент О.Г.Шеренговий став членом Національної спілки письменників України, написав драматичну поему про Лесю Українку, яку поставило Одеське ТБ. Дружина поета Sofia Sherengova згадувала: «Олекса Шеренговий у 1973 році в телевізійній п‘єсі про Л. Українку з уст одного з героїв пролунали слова «українець – синонім слову раб»! Голова радіо і телекомпанії Зарічанський виніс усім членам редакції догану, автора п‘єси звільнили з роботи за приниження гідності українця!”
Задумав Олекса роман-перлину «Рейс» про митця і його роль у житті суспільства. Знаковий роман злякав комуністів і – твір пролежав у шухляді 27 років: лише в 2001-у за роман «Рейс» Шеренговому була присуджена державна літературна премія імені Олеся Гончара.
Радісний, ясноокий Олекса Шеренговий плавав по горло у ніжному бузковому тумані. Здається, все добре, видано книжку «Гавань долі твоєї», до якої також було включено повість для юнацтва «Монолог для слідчого».
Та «на нігтик вже – причин, щоб порадіти; а зажуритися – причин тих – не злічить…» Вмирають рідні: не стало тата – і з раною у серці автор пише роман «Батько». «Пекучішим за сльози був той ранок, коли мама наснилися мені». За романами «Батько» і «Любов єдина» на Одеській кіностудії створений двосерійний художній фільм «Золоте весілля» (відзначений премією на фестивалі в Торонто, Канада). У Торонто творчість О. Шеренгового помітили і запросили на місячне стажування на студії «Васікфільм».
А ще Олекса Шеренговий зняв фільми «Тризна», «Блукаючі зірки», художньо-документальні стрічки «Пісня любові» та «Києве мій». Уклав збірку поезій «Мій Молитвослов».
18 березня 2003-го у Золотій залі Літературного музею Одеси веселий, ясноокий Олекса Шеренговий приймав гостей. Що говорити за всю Одесу, вся Україна була на його 60-річчі…
Коли він явно відчув, що «цвинтар дихав у спину», заспокоював себе: «Та ми ж ще ледь старі, трохи давні, трохи підтоптані…», гадав:
«Це останній вірш?
Чи – не останній?
Щось слова тихесенько мовчать…
Не останній, думаю, – останній
Я, мабуть, не встигну дописать…»
Цікаві, глибокі та своєрідні сюжети народжувалися й опадали – останнього не встиг він дописати… Поет, письменник Шеренговий Олексій Гнатович помер 17 вересня 2008 р.
Залишити відповідь