Затуливітер

Штаб-квартира слюсарів-сантехніків. Серед чоловіків із важким духом Роден міг би знайти не одну модель. Санько починає нудити, споглядаючи на мене:
– Що за день сьогодні? Понеділок, 29-е, останній день зими та недоколиханого місяця.
– Саню, ти це до чого ведеш?
– Ну, знаєш, Володимирівно, за що ми тебе поважаємо? Ми стали інакше пити: раніше просто бухали, а зараз – ідейно, націоналістично – за когось із українців, а сьогодні в Інтернеті голяк повний – випити ні за кого.
– Таак… Припливли. Я – ідейний натхненник професійного споживання гарячих напоїв! А що вам говорить прізвище Затуливітер?
– Як це що? Та це ж наш козак, надійна людина. Характерник: може і небо прихилити, і вітер затулити.
– Молодці! А про Володимира Затуливітра, поета, козака, який раз на чотири роки відзначав свій день народження, знаєте? На мене дивляться очі зразкових партизан: нічого не скажуть, бо не відають…
Володимир Іванович Затуливітер народився 1 березня 1944 р. в с. Яблучному на Сумщині. Тато – механізатор, мати – після пед. училища працювала в колгоспі. Дитя війни бачило каторжну працю батьків, знав, якщо домовитися з головою і викупити паспорт, можна вибитися в люди.
Повезло. З 20 років почав друкуватися. Закінчив Сумдерпед, служив у Радянській Армії, викладав у виші. Потім була журналістська, видавнича робота в Києві, одна кімната в столиці на Ризькій. Та Володимир Іванович Затуливітер відчував:
Міжзоряно, високо —
ні Дніпром, ні багаттям не спиниш!
пронизливо й тонко
гуси осінні крізь мене несуть
від родоньку вісті…
За життя вийшло вісім поетичних збірок Володимира Затуливітра.
І вирішив з 2001 р. оселитися у селі. Класична біла хата, долівка, образи в рушниках, тільки добротні дерев’яні речі: стіл, лава, полиці, «Кобзар», Біблія, перша збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети», які я ніколи нікому не віддам».
Володимир мав собаку та кота.
Жив як класичний філософ – ставив собі запитання, сам шукав ґрунтовної відповіді, щоб бути остаточно переконаним. Затуливітер збирав мудрість народну, вивчав землю, говорив закінченими сентенціями. Наприклад: «Немає благороднішої віри, ніж віра в насінину. Саджаєш у луночку довгасту білу плюскітку – й ані в що не віриш. Аж воно сходить огірком! Балдьож!».
Або тоді, у 1993-му про сьогодні: «Маємо параліч влади. Наше президентство має приблизно таку ж саму силу, як і гетьманство за часів Розумовського. Віками в свідомість українців вбивали, що вони хуторяни, а росіянам — що ті становлять найвеличніший народ з найрозвинутішою літературою і мистецтвом. Хоча звідки взялася російська культура? Від експропріації української. За часiв Пушкіна еліта не знала рідної мови, розмовляла французькою. Така культура рихла, тому що вона не виплекана в собі, а позичена. Це все одно, що взяті в борг гроші: позичаєш чужі, а віддаєш свої. До речі, як і наша рабська покора. Чому на великодержавні амбіції ми не відповідаємо адекватно? Та через те, що росіяни постійно воювали, загарбували, а українці ходили за плугом на своїй землі. Діяли так не від браку хоробрості. Згадаймо військо Запорозьке: сильне, але не окупаційне, а боронительське. Не випадково ж владики Франції та Австрії запрошували на поміч козаків, а не московських генералів, хоча ті були професіоналами. Російські засоби масової інформації донині замовчують ті факти, що практично кожне село в Україні мало школу, а кожна жінка в ньому вміла читати. Нам є на що зіпертися в своїх устремліннях. На жаль, нинішня наша культура існує для окремих громадян, а не для мас. Настав час розширювати її ауру. Це наше прагнення зрозуміли шовіністичні ділки — от вони й чинять відчайдушний опір».
15 січня 2003 р. кілер виконав чорне замовлення – підпал. На долівці тіло поета із жахом у очах, поряд пес, кіт видряпався через димар. Ховали Володимира Затуливітра на Йордана на горі – Козацький шпиль, на сільському цвинтарі.
– Такого козака не гріх і пом’янути!