Упродовж 24 років у телепрограмі «На добраніч, діти» лунала ніжна колискова Миколи Сома; музика Оскара Сандлера. Кожного вечора «Рученьки-ніженьки» українську малечу присипляли, за що до книги рекордів Гіннеса попали.
Микола Данилович Сом народився 5 січня 1935 року в селі Требухів Броварського району Київської області в родині сільського коваля. Батько Миколи був селянином, мама – козачкою. Дівчатам-козачкам батьки забороняли виходить заміж за селян, бо ті були бідними й вважалися плебеями, тому коваль Данило вкрав юну Мотрю вночі в нічній сорочці. Любов у них була, народили дванадцятеро дітей, Микола – сьомий. Як усі постголодоморні малята, які наросли з худеньких матерів, мав босоноге, напівголодне дитинство. Війна, відступ захисників; життя під гітлерівцями, довелося бачити, як гинули на шибениці односельці. У їхній хаті 1943 року стояв штаб Першого Українського фронту, то бачив Микола й Жукова, й Ватутіна, й Хрущова. Потім сільська Требухівська школа-семирічка та факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. 1952 рік, гуртожиток. У кімнату зайшов красивий кароокий хлопець простягає Миколі руку й сказав: «Симоненко». У відповідь: «Сом». «Ну який же ти сом? Жиру немає, вусів немає. Ти – Сомик». Отак вони й подружилися. Та у березні 53-го Сом почув від декана й проректора: «Геть! Ти більше не студент університету!» За що? Стояв у почесній варті коло портрета Сталіна в гуртожитку, довго не було зміни, а лава прямо кликала – ліг, заснув. І раптом почув: «Падлец! Как ты мог? Народ рыдает, а ты спишь!» Махнув Микола на все рукою і без копієчки подався до Москви на похорон Сталіна. Побачив: лежить оте миршаве рудувате та ще й покльоване віспою, схоже на діда Копку з їхнього села. Чотири дні повертався до Києва, там узнали про його героїчний вчинок і видали нові черевики замість стоптаних у Москві калош.
А з Симоненком вони були найближчими приятелями: у 1955-му три дні гостювали у мами Василя. Колядували, до дівчат залицялися, весело прощалися 8 січня. А виявилося, що того дня Симоненко написав: «Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять смерті в очі подивлюсь» (1955 рік, 8 січня, на свій день народження). Разом вони і до дівчат ходили: Василь – до Тамари Коломієць, а Микола – до Ніни. Красуня-циганка стала дружиною Сомика.
Вчителював у рідному селі, у київських школах; працював у Київській публічній бібліотеці імені Лесі Українки. Часто виступав перед публікою з чіпкими, мов реп’ях, словами. І саме тоді, у 1975 р., у період літератури зціплених зубів, вибухнув етюдом «Сміх»:
Чого сміюся? А того сміюся,
Що я нікого в світі не боюся!
Сміюсь над горем, регочу над лихом
І навіть плачу неповторним сміхом.
Це я злякав турецького султана,
Це я вночі залоскотав тирана.
Я вибухав – і падали, мов тріски,
Живих мерців пихаті обеліски.
Є люди злі. В них зуби, наче ґрати.
Бажання їх – мене замурувати.
Згинь, пропади, зійди з очей, нудота!
Я – вічний сміх. Така моя робота.
Микола Сом, 1975 р.
Здавалося б, все добре: Микола Сом – член Спілки письменників України, друкується, його «рученьки-ніженьки, на горщик – і спать» знають геть усі; майже кожного дня радіо передає пречудову пісню «Без вітру не родить жито…». Час відпочити, рибу половити. Та гахнув Чорнобиль, тоді Сом вивіз свою вагітну доньку Оксану до Голої Пристані. Обміняв свою квартиру на Богомольця на якусь халупу і часто приїздив її провідати, допоки вона не повернулася до Києва.
Оголосили незалежність, а довелося не жити, виживати завдяки праці на власному городі.
Микола Данилович Сом помер вранці 27 березня 2013 на 79-му році життя після невдалої операції у лікарні швидкої допомоги. Похований в своєму рідному селі Требухів Броварського району Київської області.
