Поет народився 6 січня 1898 у м. Дебальцеве. Його батько, Микола Володимирович – непосидючий, різнобічно обдарований, за фахом кресляр, змінив багато професій: учителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Поет пишався, що предки батька з французів на прізвище де Соссюр — дід так і підписувався. У роду матері – Антоніни Дмитрівни – були євреї, українці, серби, її дівоче прізвище угорське — Локотош.
Природа наділила Володю дивним сприйняттям світу. Рано, ще до школи, відчув магію любові — «солодке й страшне захоплення» закоханість неодмінно у блакитнооку білявку. Саме такою була гімназистка Констанція Родзянська. Полька захопила його, полонила читанням французької поезії (він не знав мови, але був заворожений музикою слів). Двадцятилітнім Сосюра вступив до гайдамацького полку УНР. Тоді на Донбасі більшовики та червоногвардійці були всім чужі, як і німці. Хлопці-шахтарі записувалися в козаки. «Ми пройшли золотими ланами, крізь огонь і синяву пройшли, та навіки, навіки за нами – оселедець, погони та шлик». Пізніше В Сосюра згадував, як вони з Євгеном Маланюком крали яблука в саду у Петлюри. Усю війну Володька був закоханий у Констанцію, мріяв про одруження, але вона не дочекалася «ти давно вже дружина другого». Сосюра перейшов до більшовиків у 1-й Чорноморський полк Червоної Армії 1920-го в Одесі. Полк ходив під синьо-жовтим прапором, бо тоді більшовики ще боялися українців.
Першу книгу Сосюри 1919 року видав власним коштом його командир, отаман Волох — той, який від Петлюри пішов до червоних (розстріляний 1937 р.). Коли 1921 року Володимир прийшов до харківської газети «Вісти», там скаржилися, що доводиться друкувати «різну їрунду». Він скромно сказав: «Не треба їрунду, друкуйте мене!». І приніс написану за ніч поему «Червона зима», що потім стала хрестоматійною. Панянки казали, що в нього «одухотворене лице бандита» й не вірили, що він нікого не вбив на фронті. Чоловіки тих дам теж боялися Володимира: думали, в нього є револьвер. Сосюра вступив до Комуністичного університету, де проповідували: «Краса — це контрреволюція!». А крім краси, він не вмів нічого любити.
Сосюра був трохи містиком. А чим ще можна пояснити його традицію призначати побачення на кладовищі? Коли він призначив побачення «мрійній та ніжній» Наталі Забілі на цвинтарі, поетка замість себе послала чоловіків Саву Божка й Івана Кириленка. Тільки ті побоялися йти – думали, що у Сосюри є зброя.
Перше побачення блакитноокій білявці Вірі Каперівні Берзиній, колишньому політруку червоноармійського ескадрону, Сосюра теж призначив на цвинтарі. Коли вони цілувалися, поруч гробарі почали копати могилу. Їй Володимир присвятив знамените «Так ніхто не кохав». Вони одружилися з Вірою у 1922 р., прожили у шлюбі 7 років, мали двох синів Олега та Миколу (які не визнавали батька). А любов таки вмерла від шовіністичних поглядів дружини:
Ми з тобою зійшлися в маю,
ще не знав я, що значить ідея.
Ти й тоді Україну мою
не любила, сміялася з неї.
Через кілька літ його жінкою була поетеса Олена Журлива, в яку був закоханий і Павло Тичина. Коли багато українських письменників, друзів Сосюри, вже сиділи або були знищені режимом, він же писав поему «ГПУ». Згодом утік до Ленінграда, де працював токарем. До Донецька теж тікав — там усі свої, не продадуть петлюрівця. Але там його підстерегла прекрасна катастрофа: Сосюра зустрів синьооку Марію Данилову. Вона була на 12 літ молодшою, закінчила балетну школу в Києві. У березні 1931 р. вони одружилися. 15 січня 1932 року народився син Володимир. Життя їхнє було бурхливо-скандальне «19 нестерпних літ». Сучасники вважали, що Марія (Мурка) — «сущий диявол», що вона не любить Володимира, навіть мови не змогла вивчити. Справді, сімейні сварки вибухали часто й гучно. Не раз Марія вирвала з рук чоловіка книжку зі словами: «За це тобі гроші не платять! Сідай – і пиши!» зачиняла його двері на ключ.
І от збірочка «Серце», знищена й засуджена. У чому тільки не звинувачували Сосюру: від антирадянщини до порнографії, цитуючи:
Ночі йшли похоронні як дзвони,
Дні ішли, як ножі, як вогні…
Раз найшов я твої панталони…
Передерті, холодні, брудні….
На засіданні Спілки дуже несміливо заступилася Наталя Забіла, а єдиний, хто відстояв – циган Володимир Зорін, який ходив разом із Володимиром «на зальоти».
Драматично закінчився скандал із дружиною Івана Кулика: вона посприяла, аби поет потрапив на Сабурову Дачу. І народився сумний жарт: «Божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик». Але перебування на Сабуровій Дачі, мабуть, і врятувало поета. Він, доведений до відчаю, написав листа Сталіну: «В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии.» А в кінці листа: «Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!» Цього листа прочитала Марія Гаврилівна й уклала до конверта довідку з психлікарні. Відповідь не забарилася, а в ній рукою Сталіна: «Восстановить в партии. Лечить».
Як анекдот ширилися бувальщини, що 1936 р Сосюра з Рильським були на декаді у Москві. Сосюра у готельному номері писав голяка, коли завалив гурт і сказав, що Тичина його образив. Поет у чому був подався розбиратися.
А дома… можливо, то було комуністичне кохання, бо інакше буде незрозумілим усе інше, що сталося з ними.
У 1942 р. Сосюра дізнався, що Марія, як агент НКВС, мусила доносити на нього та його знайомих, однак не покинув її. 1948 року Марія написала листа голові СПУ О. Корнійчуку. Зізналася, що завербована з 1941 року і змушена «по службі» бувати на явочних квартирах, а люди думають про неї бозна-що. І вона просить Корнійчука якось «розвіяти ці плітки». Можливо, жінка просто не витримала. Корнійчук відніс листа «куди слід». У 1949 р. Марію Сосюру засудили на 10 років за розголошення державної таємниці і вона пройшла п’ять концтаборів. Із Сосюрою вона розлучилася ще до арешту.
Доки Марія сиділа в таборах, поета, лауреата Сталінської премії цькували за вірш «Любіть Україну!». Через рік по смерті Сталіна Марія повернулася. Казали, що з вокзалу додому Сосюра ніс її на руках. У 1955 р. вони знову офіційно одружилися. Марія пережила Володимира на 30 літ. Старші кияни й сьогодні згадують, що Сінному базарі Марія Гаврилівна стояла біля бомжів і читала поезії Сосюри, а народ у капелюх кидав їй копійчину чи яблуко. Померла 1995 року.
Кажуть, академік Глушков, батько української кібернетики, вірші Сосюри міг годинами читати напам’ять. Я була свідком, як артистично поему «Мазепа», «Третя рота», вірш «Два Володьки» напам’ять читав В’ячеслав Чорновіл.
Володимир Миколайович 6 січня відзначив свій 67-й день народження і 8 січня помер під час другого інфаркту (казали, що повісився в нападі божевілля).
