От ви пишете про царських генералів. Для чого? Вони ж служили царю, у них навіть прізвища не українські – закидають мені добродії.
Так, пишу, так, служили, бо України державної не існувало. Так Іван Котляревський теж був успішним майором царської армії, любив носити мундир. А чи багато Ви бачили сучасних генералів, як оцей, теж із неукраїнським прізвищем?
Не відомо, яке прізвисько мав козак Василь, син Олександра; відомо, що став він священиком, тому мусив обрати прізвище на великоруський копил – і став Александровим. Отак козацький рід проріс на Слобожанщині священиками зі зросійщеним прізвищем.
Його онук – Степан Васильович Александров закінчив Харківський колегіум, був сільським священиком: українською мовою служби правив, дітей виховував у церковній школі. На дозвіллі о. Степан збирав фольклор, зачитувався «Енеїдою» І.Котляревського, потроху писав. Правда, його твори вийшли друком через 2 роки після смерті автора, але психологізм поеми «Вовкулака» високо оцінив Іван Франко.
Син Степана Васильовича – Володимир Александров народився 2 липня 1825 р. у с. Бугаївці на Харківщині. Там і досі стоїть церква, пастирем якої був о. Степан. Оскільки родина не мала особливих коштів на навчання, закінчив Харківську духовну семінарію, потім медичний факультет університету (1853).
Був призначений військовим лікарем у Варшаву. Там опанував польську мову, витримав іспит на ступінь доктора медицини при медичній раді Сенату, бо університету тоді у Варшаві ще не було. У 34 роки удостоївся звання доктора медицини, але коштів на придбання приватної практики не було, тому подався на військову службу. Служив лікарем у Варшаві, Полтаві, Керчі, дослужився до генерала.
І всюди Володимир Александров залишався собою: в родині з дружиною Олександрою та дітьми спілкувалися тільки українською; стіни його кабінету прикрашали портрети українських письменників і всіх гетьманів.
Мав прекрасну книгозбірню (у Харкові в його бібліотеці займався самоосвітою художник Сергій Васильківський, племінник В. Александрова). Поет прекрасно декламував, знав напам’ять безліч народних пісень, добре їх співав, акомпануючи собі на бандурі. Оселя Александрових у Харкові по вул. Великій Сумській була своєрідним українським культурним центром, де можна було витепліти душею, послухати поезії Павла Грабовського, насолодитися розмовами з Борисом Грінченком, Марком Кропивницьким.
А, щоб власні діти зростали українцями, Володимир Александров спілкувався вдома українською, складав для малечі вірші. Наприклад, малі Александрови довго не могли запам’ятати, що кавун, гарбуз, диня – ягоди, городина, тобто родичі. От батько вигадав віршика:
«Ходить гарбуз по городу,
питається свого роду –
«Ой чи живі, чи здорові
всі родичі гарбузові?»
Володимир Степанович для дітей і родичів створив домашній театр, де ставили вистави, написані самим Александровим: «Ходить гарбуз по городу», казки «Коза-Дереза», «Івашечко», «Чижикове весілля».
Написав лікар і опублікував тексти оперет «За Німан іду» та «Не ходи, Грицю, на вечорниці», які Михайло Старицький переробив на драматичні твори.
Збирав генерал етнографічний матеріал, опрацьовував фольклорні мелодії. Уклав Александров «Народний пісенник із найкращих українських пісень», «Український кишеньковий календар за 1887 рік».
Володимир Александров досконало знав польську, німецьку. Перекладав поезії Г. Гейне, А. Міцкевича, М. Лермонтова, інших авторів. Витлумачивши німецький оригінал, написав знамениту пісню «Розбите серце» («Я бачив, як вітер березу зломив…»), яку Антон Рубінштейн поклав на музику. Його переклад із німецької поезії Людвига Рельштаба «Ти несись, мій спів з мольбою» став популярним романсом (цей переклад є і у Миколи Огарьова).
Ти несись, мій спів, з мольбою,
В небо відлітай.
І на тихую розмову
Вийди, мила в гай.
А в гаю гримить, стихає
Пісня солов’я,
Тож він милу викликає,
Молить, як і я.
На схилі літ Александров уклав історичну збірку «Гетьманщина» (колекція портретів гетьманів України від Б.Хмельницького до К.Розумовського з біографіями), підготував лібрето опери П. Щуровського «Богдан Хмельницький». 1886—92 випустив два альманахи «Складка».
17 квітня 1890 року написав самому собі таку епітафію:
«Владимир Степанович Александров. Доктор медицины.
Помер (рік, місяць і число)
З тієї ж самої причини,
З якої й всі ті помирають,
Що медицини овсі і не знають».
10 січня 1894 року у Харкові упокоївся 68-річний Володимир Степанович Александров, український поет, доктор медицини, генерал.
Сьогодні на могилі українця височить гранітна стела з написом: «Писатель Владимир Степанович Александров 1825—1894».
«Яке коріння – таке й насіння…», – кажуть недарма. Українською стежкою дідів-батьків пішли й діти. Дочка генерала Людмила Александрова народилася в м. Ізюм, випускниця Варшавської консерваторії. Одна з перших жінок-професійних композиторів царської Росії. Вона написала музику до двох романсів-шедеврів «Дивлюсь я на небо» (сл. М. Петренка, аранжування Якова Степового) та «Повій, вітре, на Вкраїну» (сл. С. Руданського). У 1872 році романс «Повій, вітре, на Вкраїну» дебютував на сцені в опереті Володимира Александрова «За Немань іду». Перший грамзапис української пісні «Повій, вітре, на Вкраїну» було зроблено на французькій фірмі звукозапису «Пате» полтавчанином Тимофієм Піддубним у 1910 р.
У часи розстріляної українізації до списку улюблених Сталіним пісень увійшла «Дивлюсь я на небо», але дозволялося виконувати тільки перші два куплети.
Людмила Володимирівна працювала вчителем у Харкові, нерідко приїздила до Бугаївки, де мала приятелів, які не корилися більшовикам, кілька разів піднімали повстання. Через це у 1937 р. непокірних чоловіків с. Бугаївки оголосили японськими шпигунами й розстріляли у харківському Лісопарку, де згодом розстріляли декілька тисяч польських офіцерів. Кажуть, що це стало причиною зникнення Людмили Александрової: зникли всі відомості про Александрову, фото, навіть дати життя. Її романси звучали по радіо, зі сцен, але їх називали народними піснями (тобто байстрючатами).
А ви кажете «царські генерали». За такого генерала й келих підняти не гріх
