19 вересня (1 жовтня) 1858 року у поміщицькому маєтку на хуторі Веселому на Катеринославщині народився Адріан Кащенко. Генеалогія роду Кащенків сягає часів Запорозької Січі: один із Кащенків брав участь у морському поході проти турків під проводом отамана Мороза. Матуся з козацького роду Рудь. Очевидця й учасника славних діянь запорожців Адріан бачив у ранньому дитинстві: старезний дід-родич доживав віку в родині батьків письменника.
Батько Адріана Феофан Гаврилович був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Родина Кащенків була багатодітною — п’ятеро синів і чотири доньки. Андріан був останньою, дев`ятою дитиною дворянської родини. Микола Кащенко згадував: «У нашому батьківському домі не заведено було розмовляти рідною мовою, хоча, звісно, ми її прекрасно розуміли, бо постійно спілкувалися з сільським населенням узагалі і місцевими хлопчиками особливо». Всі діти Кащенків одержали ґрунтовну освіту та добре виховання, із п`яти братів – двоє стали генералами, найменшому Адріанові та старшому за нього на три роки Миколі судилося відіграти помітну роль в історії культури українського народу. Микола став академіком, засновником зоологічного музею і ботанічного саду Києва.
У родині Кащенків. діти рано дорослішали, старші виховували молодших. Коли Микола та Адріан тільки спиналися на ноги, самі робили собі цяцьки, бо мати нечасто привозила з Олександрівська картонного або медового коника чи півника, розмальованого фарбою чи позолотою; будували з піску печери та замки, напинали халабуди; старші брати й сестри жили своїм самостійним життям. Спокійний і мрійливий Адріан, про якого говорили, що мале, як старе, з дитинства сходив Хортицю, зачитувався творами про козаків; збирав розповіді старих людей, пов`язані з історією козаччини. За наставника він мав енергійного та заповзятого Миколу, старшого на три роки.
Та ось 8-річного веснянкуватого, дуже лагідного, спокійного Андріана відвезли до Катеринослава. Звісно, брати училися в російській класичній гімназії, жили у старшої сестри Марії, а потім у іншої сестри – Єлизавети.. Микола згадував про навчання: «В гімназії я не помічав у Андріана нахилу ні до української мови, ні до письменства. Останнє тим дивовижніше, що в нас був гурток гімназистів-писак, до яких, між іншим, належав і я.» Та скромному, працьовитому, розумному Адріанові навчання не давалося. Він провчився всього три роки, вступив до юнкерського училища, як найстарший брат, який дослужився до генерала, але Кащенко-молодший військової кар’єри не зробив. Адріан прослужив кілька років офіцером і поступив контролером у поїздах в управління залізниці.
У 1874 р. батьки Кащенка продали свій маєток, що був посагом мами, переїхали до Олександрівська, тому наступні 15 літ життя Андріана пов`язані із Запоріжжям. Батько купив землю біля Катеринівського вокзалу, поставив одноярусний цегляний будинок, дві дерев’яні комори, маючи надію заробляти, здаючи комори в оренду. Чотири роки так і було: зерно прибувало на Катеринівську залізницю, вивантажувалося у комори, згодом транспортувалося пароплавами. Та 1878 р. залізницю проклали до Севастополя і комори під збіжжя стали не потрібними.
Оселився дрібний залізничний службовець Андріан Кащенко у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав старим батькам. От тільки його дружина виявилася рідкісною ґарґарою, та Андріан мав справді ангельський характер жодним словом, навіть брату Миколі, не поскаржився. Душу зцілював за столом: ні за чаркою, ні за картами – за письмовим столом. Писав державний службовець не мовою великоросів, а упослідженою, забороненою мовою «хохлів»; писав про те, що було омріяним – про кохання історичних героїв України, Запорожжя (того, що було за порогами). У 1883 р. у Катеринославі вийшла друком книжечка, що стала першою українською книжкою, виданою у козацькому Запорожжі. Тоненька книжечка-анекдот “Жар-птиця, або з паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи. Оповідання А.Торішнього”. За псевдо А. Торішнього ховався 25-річний Андріан Кащенко. Як тут не згадати О. І. Єгорова, який мав у Катеринославі книгарню та книгозбірню, любив видавати невеликі книжечки. Наступного року книжечку було перевидано. У цій же серії вийшли й книжечки Івана Манжури (псевдо І. Калічка).
Успіх окрилив молодшого контролера залізниці, з-під його пера з’явилися перші романи про кохання гетьманів і старшини. Та творець козацьких бестселерів був не дуже везучою людиною. Судіть самі. Довгий час у Олександрівську жили батьки Андріана Кащенка. Коли у 1888 р. померла мати, узяв до себе батька і доглядав його до смерті. Після смерті батька Андріан продав будинок, поклав гроші в банк, а вранці дізнався, що банк збанкрутував. Мріяв оселитися в Києві, але служба кликала у мандри: переїхав до Москви, потім — до Пермі (1904 — 1908), з 1908 р. помічником головного контролера залізниці у Петербурзі – головним контролером залізниці у Туапсе – Катеринослав. І всюди пан Андріан Кащенко возив із собою архів, рукописи. Ожив душею Андріан у Петербурзі, згадав, що Євген Гребінка називав місто «культурною колонією українців».
«…Переїхавши до Петербурга, почуваю себе дуже щасливим, — зізнавався він Г. Маркевичу. — Теж пак: п’ять років я не бачив українського кону, не чув рідного слова, а тут зразу й «Громада», і українські вистави, лекції та концерти. Я раптом прилучився до громади…». Знайшов собі приятелів: П. Стебницького, О. Лотоцького; листувався з Оленою Пчілкою, Панасом Мирним.
Вельми екзотична дружина Андріана Кащенка часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він купить їй будинок у Петербурзі та сплачуватиме їй і чотирьом дітям аліменти довіку. Андріан виконав умови дружини, забрав сина і утік у Туапсе. Родинне «щастя» закінчилося для Кащенка інсультом і паралічем.
Після переведення на Кавказ на посаду головного контролера на будівництві залізниці Туапсе-Майкоп-Армавір, А. Кащенко невдовзі став дійсним статським радником. Цей чин “його превосходительства” відповідав генеральському, річна платня 7 000 карбованців. Гроші, як на той час, дуже і дуже значні.
Мешкаючи в Туапсе Чорноморської області, Адріан Кащенко залишився українським письменником. Тут він доопрацював прозові твори («Славні побратими», «Над Кодацьким порогом»), створив історичні художні повісті («Борці за правду», «Під Корсунем», «У запалі боротьби», «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо»).
І знову омріяний Київ, Андріан Кащенко приїхав, прицінювався до однієї хатини, що височіла на Лук’янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, але вона не по кишені. Побачився в Києві з Чикаленком, Оленою Пчілкою, Жебуньовим і Степаненком, а в Полтаві з Падалкою, Маркевичем і Панасом Мирним. 11 серпня 1913 просвітяни с. Перещепине поставили виставу за п’єсою Кащенка «Зоря нового життя».
На початку літа 1914 р. повернувся до Катеринослава на посаду головного контролера Єкатерининської залізниці. Працювати довелося Андріану Феофановичу Кащенку надмірно, адже з початком Першої світової більшу частину контролерів забрали на фронт. Він очолив місцеву “Просвіту”, керував власним видавництвом, багато писав, творив популярну історію Війська Запорозького. Власним коштом видавав 22 власних твори.
У 1916-му взяв за свій рахунок відпустку та подався в складну мандрівку Подніпровським Низом, сходив уздовж (з обох боків) і впоперек Великий Луг – святі козацькі місця! Він твердо вірив, що коли б не було Великого Лугу, то не було б і запорожців. Чи не тому більшовики перетворили церкви, цвинтарі Великого Лугу на гниле болото, а зараз люто розстрілюють його мешканців. Ой Січ-мати, ой Січ-мати, А Великий Луг – батько!
Восени 1917-го після перенесеного інсульту Кащенко зважився на дорогу до Києва, щоб попрохати відставки у залізничного начальства, бо далі працювати він не міг. Звернувся Андріан до своїх кумирів Михайла Грушевського та Володимира Винниченка. Пенсії він не одержав, бо кожній владі потрібні працівники, як А. Кащенко. Микола Кащенко пригадував, що Андріан Феофанович говорив нерозбірливо, нестійко тримався на ногах, страшно було відпускати його одного на вулицю, але він все-таки ходив. Адріан Кащенко нещадно працював. Перевантаження фізичне та розумове далися взнаки, – і другий інсульт не забарився. Здоров’я Андріана Феофановича гіршало з кожним днем, віра у видужання згасала. Василь Біднов згадував: «Останній раз бачив я А. Кащенка в кінці 1918 року. Гірко, боляче було дивитися на нього! Розбитий лихою хворобою, він ледве ходив, пробував щось говорити, але розібрати, що саме говорить, не було змоги, навіть сам поїсти не міг, потрібний був догляд, піклування хворим. Потім його друга жінка, московка по переконанню, якій він передав право на видання його творів, покинула його, він залишився самотнім, без матеріяльних засобів…»
З осені 1919 р. письменник не зводився з ліжка, не міг ні розмовляти, ні читати, ні писати. Лежав без руху, всіма покинутий і забутий, іноді сльоза скочувалась по запалій, зарослій щоці. Сусіди якось написали у Київ до брата, але той так і не приїхав. Студенти Катеринослава взяли на себе опіку за письменником. Помер 62-річний Андріан Кащенко 16 березня 1921 р.
Письменника ховали за козацьким звичаєм: труну, вкриту червоною китайкою, везли волами, були навіть жовто-блакитні прапори… Присутні відспівали: «Як умру, то поховайте»… Могила Андріана Кащенка на колишньому Севастопольському цвинтарі (нині Севастопольський парк), де був похований Іван Манжура, втрачена. З 1933 р. зберігати, читати твори Кащенка було небезпечно.
З Андріаном Кащенком і його творами мене познайомив тато: він сам родом із Дніпропетровська, знав про письменника, зберігав дві книжечки, привезені з концтабору Дахау. Там була американська зона концтаборів і дивізійні редакції друкували літературу для в’язнів. Зберігаю ті книжечки, видані у концтаборі й збережені українцями.
Залишити відповідь