19 вересня (1 жовтня) 1858 року у поміщицькому маєтку на хуторі Веселому на Катеринославщині народився Адріан Кащенко. Генеалогія роду Кащенків сягає часів Запорозької Січі: один із Кащенків брав участь у морському поході проти турків під проводом отамана Мороза. Очевидця й учасника славних діянь запорожців Адріан бачив у ранньому дитинстві: старезний дід доживав віку в родині батьків письменника. Матуся з козацького роду Рудь. Родина Кащенків була багатодітною — п’ятеро синів і чотири доньки. Андріан був останньою, дев`ятою дитиною дворянської родини. Микола Кащенко згадував: «У нашому батьківському домі не заведено було розмовляти рідною мовою, хоча, звісно, ми її прекрасно розуміли, бо постійно спілкувалися з сільським населенням узагалі і місцевими хлопчиками особливо». Всі діти одержали ґрунтовну освіту, добре виховання; з п`яти братів – Кащенків двоє стали генералами, найменшому Адріанові та старшому за нього на три роки Миколі судилося відіграти помітну роль в історії культури українського народу. Микола став академіком, засновником зоологічного музею і ботанічного саду Києва.
У родині Кащенків діти рано дорослішали, старші виховували молодших. Коли Микола та Адріан тільки спиналися на ноги, робили з піску печери та замки, будували халабуди; старші брати й сестри жили своїм самостійним життям. Спокійний і мрійливий Адріан з дитинства сходив Хортицю, зачитувався творами про козаків; збирав розповіді старих людей, пов`язані з історією козаччини. За наставника був енергійний і заповзятий Микола.
Та 8-річного веснянкуватого, лагідного, спокійного Андріана відвезли до Катеринослава. Брати училися в російській класичній гімназії, жили у старшої сестри Марії, а потім у іншої сестри – Єлизавети. Микола згадував про навчання: «В гімназії я не помічав у Андріана нахилу ні до української мови, ні до письменства. Останнє тим дивовижніше, що в нас був гурток гімназистів-писак, до яких, між іншим, належав і я.» Та скромному, працьовитому, розумному Адріанові навчання не давалося. Він провчився всього три роки, вступив до юнкерського училища, як найстарший брат, який дослужився до генерала, але Кащенко-молодший військової кар’єри не зробив. Андріан прослужив кілька років офіцером, подав у відставку і поступив контролером у поїздах в управління залізниці. Оселився залізничний службовець Андріан Кащенко у Катеринославі, одружився, купив будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав старим батькам.
У 1874 р. батьки Кащенка продали маєток, що був посагом мами, переїхали до Олександрівська, тому наступні 15 літ життя Андріана пов`язані із Запоріжжям. Батько купив землю біля Катеринівського вокзалу, поставив одноярусний цегляний будинок, дві дерев’яні комори, маючи надію заробляти, здаючи комори в оренду. Чотири роки так і було: зерно прибувало на Катеринівську залізницю, вивантажувалося у комори, згодом транспортувалося пароплавами. Та 1878 р. залізницю проклали до Севастополя. Комори під збіжжя стали не потрібними, батько збанкрутував і Андріан забрав його до себе. Хоч дружина виявилася рідкісною ґарґарою, Андріан мав справді ангельський характер жодним словом, навіть брату Миколі, не поскаржився. Душу зцілював за столом: не за чаркою, не за картами – за письмовим столом. Писав державний службовець не мовою великоросів, а упослідженою, забороненою мовою «хохлів»; писав про те, що було омріяним – про кохання історичних героїв України, Запорожжя (що було за порогами). У 1883 р. у Катеринославі вийшла друком книжечка-анекдот, «Жар-птиця, або з паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи. Оповідання А.Торішнього», що стала першою українською книжкою, виданою у козацькому Запорожжі. За псевдо А. Торішнього ховався 25-річний Андріан Кащенко. Наступного року книжечку було перевидано. У цій серії вийшли книжечки Івана Манжури (псевдо І. Калічка). Успіх окрилив молодшого контролера залізниці, з-під його пера з’явилися перші романи про кохання гетьманів і старшини.
Творець козацьких бестселерів був не дуже везучою людиною. Судіть самі. Довгий час у Олександрівську жили батьки Андріана Кащенка. Коли у 1888 р. померла мати, узяв до себе батька і доглядав його до смерті. Після смерті тата Андріан вирішив переїхати до Києва. Продав хату, поклав гроші в банк, а вранці дізнався, що банк збанкрутував. Який там Київ? Назад, на залізницю: Москва – Перм – Петербург (помічником головного контролера залізниці). Ожив душею Андріан у Петербурзі, згадав, що Євген Гребінка називав місто «культурною колонією українців». «…Переїхавши до Петербурга, почуваю себе дуже щасливим, — зізнавався він Г. Маркевичу. — Теж пак: п’ять років я не бачив українського кону, не чув рідного слова, а тут зразу й «Громада», і українські вистави, лекції та концерти. Я раптом прилучився до громади…». Знайшов собі приятелів: П. Стебницького, О. Лотоцького; листувався з Оленою Пчілкою, Панасом Мирним. Вельми екзотична дружина Андріана Кащенка часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він купить їй будинок у Петербурзі та довіку сплачуватиме їй і чотирьом дітям аліменти. Андріан виконав умови дружини, забрав сина і утік у Туапсе. Після переведення на Кавказ на посаду головного контролера на будівництві залізниці Туапсе-Майкоп-Армавір, А. Кащенко став дійсним статським радником. Цей чин «його превосходительства» прирівнювався до генерал-майора, річна платня 7 000 карбованців. Гроші, як на той час, дуже і дуже значні. Всюди пан Андріан возив із собою архів, рукописи. У Туапсе Адріан Кащенко доопрацював прозові твори («Славні побратими», «Над Кодацьким порогом»), створив історичні художні повісті («Борці за правду», «Під Корсунем», «У запалі боротьби», «З Дніпра за Дунай», «Зруйноване гніздо»).
І знову омріяний Київ, Андріан Кащенко приїхав, прицінювався до однієї хатини на Лук’янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, але вона не по кишені. Побачився в Києві з Чикаленком, Оленою Пчілкою, Жебуньовим і Степаненком, а в Полтаві з Падалкою, Маркевичем і Панасом Мирним. 11 серпня 1913 просвітяни с. Перещепине поставили виставу за п’єсою Кащенка «Зоря нового життя».
На початку літа 1914 р. повернувся до Катеринослава на посаду головного контролера Єкатерининської залізниці. Працювати довелося Андріану Феофановичу Кащенку надмірно, адже з початком Першої світової більшу частину контролерів забрали на фронт. Працював заступником голови товариства «Просвіта», організував український народний хор, відкрив бібліотеку, влаштовував вечори пам’яті Т. Шевченка, керував власним видавництвом (власним коштом видав 22 свої твори), багато писав (прозу, поезії, драми), творив популярну історію Війська Запорозького.
У 1916 році Адріан Кащенко взяв за свій рахунок відпустку та здійснив подорож Дніпром, його притоками, сходив уздовж (з обох боків) і впоперек Великий Луг. Він твердо вірив, що коли б не було Великого Лугу, то не було б і запорожців. Чи не тому окупанти перетворили церкви, цвинтарі Великого Лугу на гниле болото, а зараз люто розстрілюють його мешканців. Кащенко збирав матеріал про Січі, що ліг в основу нарису «Великий Луг Запорозький».
Брат письменника Микола згадував, що восени 1917 брата «спостиг удар, від якого він хоча й одужав, але далеко не вповні: говорив невиразно і на ногах видавався дуже хитким, страшно було відпускати його одного на вулицю, але він все-таки ходив». Після інсульту Кащенко зважився на дорогу до Києва, щоб попрохати відставки у залізничного начальства, пенсії. Звернувся Андріан до своїх кумирів Михайла Грушевського та Володимира Винниченка. Пенсії він не одержав, бо кожній владі потрібні сумлінні безкоштовні працівники, як А. Кащенко. 
Андріан Кащенко нещадно працював, за 1917—1919 рр. опублікував найбільше своїх творів. У 1917, 1918 і 1919 роках письменник видав книгу свого життя – «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове», де подав велику кількість документів, карт, фотографій місць розташування колишніх Січей. Це далося Адріану Кащенку ціною великого фізичного та розумового перевантаження. Додалося лихо – видавництво згоріло і другий інсульт не забарився.
Василь Біднов згадував: «Останній раз бачив я А. Кащенка в кінці 1918 року. Гірко, боляче було дивитися на нього! Розбитий лихою хворобою, він ледве ходив, пробував щось говорити, але розібрати, що саме говорить, не було змоги, навіть сам поїсти не міг, потрібний був догляд, піклування хворим. Потім його друга жінка, московка по переконанню, якій він передав право на видання його творів, покинула його, він залишився самотнім, без матеріяльних засобів…» З осені 1919 р. письменник не зводився з ліжка, не міг ні розмовляти, ні читати, ні писати. Лежав без руху, всіма покинутий і забутий, іноді сльоза скочувалась по запалій, зарослій щоці. Сусіди якось написали у Київ до брата, але той так і не приїхав. Студенти учительської семінарії Катеринослава взяли на себе опіку за письменником.
Помер 62-річний Андріан Кащенко 16 березня 1921 р. Такого похорону Катеринослав не знав. Письменника ховали за козацьким звичаєм: труну, вкриту червоною китайкою, везли волами. Траурна процесія розтяглася на багато кілометрів, в останній шлях небіжчика вийшли проводжати тисячі робітників, гімназисти, викладачі навчальних закладів Катеринослава. На похороні були жовто-блакитні прапори… Перед тим, як залишити свіжу могилу, присутні відспівали: «Як умру, то поховайте»… Могила Кащенка на колишньому Севастопольському цвинтарі (нині Севастопольський парк), де був похований Іван Манжура, втрачена. У Радянській Україні знайомство з А. Кащенком тривало до 1933 року, на Західній — років на дванадцять довше. В роки культу і застою на його книги було накладено категоричне табу. Зберігати твори Кащенка було небезпечно. Наприклад, у письменниці Валентини Чорної, заарештованої в Дніпропетровську після Другої світової війни, було знайдено твори Кащенка, що стало одним з пунктів її звинувачення. Я познайомилася з творами А. Кащенка завдяки татові: він сам родом із Дніпропетровська, знав про письменника і зберігав дві книжечки, привезені з концтабору Дахау. Там була американська зона концтаборів і дивізійні редакції друкували літературу для в’язнів. Зберігаю ті книжечки, видані у концтаборі й збережені українцями.
