27 лютого 1926 р у селі Селезенівка (нині Сквирський район Київської області), в родині сільських вчителів з 11 дітьми народився легендарний Українець Вадим Якович Бойко.
4-го травня 1942 року під час масової облави гітлерівські людолови схопили 16-річного Вадима та вивезли на каторжні роботи до «Третього Рейху». Побував юнак у в’язницях Лейпціга, Берліна, Франкфурта-на-Майні, Дрездена, Бреслау, Гінденбурга, Кройцбурга і Бойтена, у концтаборах Маутхаузен, Лінцдрай; але не змирився: вивчав німецьку мову і продумував втечі. Шість разів його ловили, фотографували, катували, знову кудись відправляли, двічі розстрілювали. У червні 1943 року спробував втекти всьоме, за що трибунал у Кракові засудив його до смерті, і лише збіг обставин допоміг уникнути розстрілу. Вадим потрапив до табору смерті Освенцим — Аушвіц, де на лівій руці йому витатуювали тавро — № 131161», і супровідну картку “поверненню не підлягає”. Диво сталося у новорічну ніч 1944 року польські підпільники знеструмили концтабір, тоді газ “Циклон б” не встиг розповсюдити свої випари. Худий, обморожений, знесилений, Вадим вибрався з крематорію. Кажуть, що це чи не єдиний випадок за час існування Освенцим, коли в’язень зумів урятуватися, потрапив до концтабору „Лінц“ в Австрії. 1 травня 1945 року під час бомбардування американською авіацією в’язні накинулися на німецьку охорону та знищили її. Нарешті відбулася втеча. Бойко підлікувався у медсанбаті, пішов добивати фашистів. Після закінчення війни Вадим Якович ще п’ять років служив в армії.
Після повернення пережив нещасливе кохання, хотів покінчити з життям: «А первая любовь у меня была трагическая. Всю жизнь я любил одну женщину. И сейчас люблю.» Тільки в 59 років одружився з Капітоліною (61 рік), з якою прожив 25 років до її смерті. Але взяв себе в руки, вирішив загартовувати себе фізично. Поступив до Школи тренерів при Київському державному інституті фізичної культури, яку закінчив з відзнакою та був зарахований студентом одразу на другий курс цього ж інституту. У 1955 р. Вадим Бойко закінчив Київський інститут фізичної культури. Викладав фіз. культуру в школах Києва (1955–63), Київ. інж.-буд. ін-ті (1963–67) та Київ. ін-ті нар. госп-ва (1967–71). Став майстром спорту з акробатики і п’ятиразовим чемпіоном-військовим Прикарпатського військового округу зі стрілецьких видів спорту. Член збірної команди України. З 1960 р – майстер спорту СРСР з акробатики. І снайпером номер один був.»
У Києві «десять років прожив у гуртожитках — спершу студентських, а потім робочих.» Щоб прожити і допомогти батькам, працював вантажником на товарній станції, в результаті чого зламав ліву руку; відновлювався на кафедрі лікувальної фізкультури і сам став першокласним масажистом. Гадаєте, це допомогло вижити? «Декілька років я душу вкладав у цю роботу, в мене опухали пальці від перенапруження, коли робив масаж.»
Ні, легальною роботою не прожити. І Бог послав підробіток. Індивідуальний масажист директора центрального гастроному на Хрещатику, що обслуговував партійну еліту та його 160-кілограмова дружина. «вони займали п’ятикімнатну квартиру, хоча тоді півмільйона людей жило в підвалах разом із щурами. Вони тримали кухаря вдома, який їх обслуговував за великі гроші, і я в них же й обідав. Генеральський обід і 25 карбованців за один масаж!» «І через рік купив своїм батькам у Києві шикарну кооперативну квартиру. Це був проект навіть не київських архітекторів, а чеських. Будинок із червоної цегли біля парку.»
Та минуле не відпускало, усе пережите Вадим Якович описав у своїх автобіографічних творах (більше тисячі публікацій і видано сім документальних повістей). Згодом Про його повість “Після страти” Олесь Гончар сказав: “Це єдина книга, яку я читав двічі”.
У 1988 р. став членом НСПУ. «Гонорар за свою книгу — 45 тисяч карбованців — пожертвував міністерству культури СРСР. … Думав, мене підтримає весь Радянський Союз, народні артисти, заслужені майстри спорту і так далі. І що ж ви думаєте? Нуль. Після мене жодного внеску не було, країна мовчала. От вам і радянські люди.»
Вадим Бойко отримав орден “Освенцимський хрест” особисто від президента Польщі Войцеха Ярузельського. Про Вадима Бойка зняли два документальних фільми. Стрічку «Слово після страти» зняли у Радянському Союзі (1985 р.). У 2005 р. в Канаді створено багатосерійний документальний кінофільм двома мовами: українською та англійською, під назвою «Сповідь страченого». Ліцензію на показ цього фільму купили 80 країн світу (А України там немає).
Коли почалася російсько-українська війна, самотній Вадим Бойко став меценатом АТО. Він виносив у скверик книги власної бібліотеки, продавав їх і переказував кошти нашим захисникам
18 грудня 2019 р у Києві помер 93-річний легендарний Українець Вадим Якович Бойко. Похований на Лісовому кладовищі.
