Прізвище «Тарковські» походить від назви польського містечка Таркув під Варшавою. Тарковські з’явилися в Україні на початку ХVІІІ століття, коли з Любліна на Волинь переселився Войцех Тарковський (1720? †), який започаткував українську гілку свого роду. Онук Войцеха Тарковського, син Францішка та Елеонори Тарковських, шляхтич Матвій Францович Тарковський (1780-1853), який у Заславському повіті Волинської губернії володів маєтками в селищах Орлинець і Білинець – дід Надії Карлівни Тарковської.
Десь у другій половині ХVIII століття Тарковські заволоділи землями степової України, оселились у селі Миколаївці (тепер – Кіровоградського району).
6 лютого 1803 р. Матвій Францович отримав “патент”, що підтверджував дворянські привілеї та родовий герб, тобто свідчив про внесення його і його родини в дворянську родовідну книгу Волинської губернії. У 1805 р. майор Матвій Тарковський домігся дворянського титулу, прийняв православну віру, народив трьох синів: Йосипа, Карла та Олександра.
Його син відставний штабс-ротмістр Ново-Архангельського уланського полку Карл Матвійович Тарковський (1815-1871) осів на Єлисаветградщині, на березі річки Інгул у селі Тимофіївка. Поряд із Тимофіївкою була Кардашівка, що належала заможному поміщикові, колишньому штабс-ротмістру 11-го Принца Альберта гусарського полку Каетону Кардасевичу. Обоє сусідів, відставників познайомилися, подружилися, а згодом і породичалися: одружився Карл Матвійович із Марією (Емілією) Каетонівною (?-†1871). Після весілля Карла та Марії їхні рідні села, Тимофіївка і Кардашівка злилися. Власним коштом Тарковські побудували в українському селі церкву, відкрили церковно-приходську школу та бурсу для селянських дітей.
13 березня 1852 р. у с. Тимофіївка, нині Миколаївка Кропивницького району, народилася Надія Тобілевич-Тарковська, акторка, дружина Івана Карпенка-Карого. 23 березня дівчинку похрестили, запис у книзі Благовіщенської сільської церкви зробили.
Спочатку у Надійки була домашня школа (мова, музика), згодом вона навчалась у Єлисаветграді. На дозвіллі дівчина долучалась до доброчинної праці.
Брала участь у роботі благодійного товариства, яким керувала дружина місцевого вчителя, аристократка пані Рогальська. Вона залучала дівчат із дворянських родин до простої праці волонтерів – вони шили білизну для вихованців сирітського притулку, постільні речі для земської лікарні. Надія збирала книжки для місцевої народної бібліотеки, опікувалася книгозбірнею. У бібліотеці пані Рогальської відбулася вікопомна зустріч 24-річного чиновника Х рангу, секретаря-архівіста міського поліцейського управління в Херсоні Івана Карповича Тобілевича з 16-річною Надією Тарковською. Їх осяяло кохання з першого погляду.
Саме тоді царський чиновник Іван Карпович Тобілевич, а вечорами – український режисер-аматор Іван Карпенко-Карий задумав поставити драму Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Уявляв себе в ролі Назара, а знайти виконавицю на роль Галі Кичатої не вдавалося. Раптом у його думи урвалася дивовижна гра на роялі. То була Надійка Тарковська! Він запросив дівчину зіграти роль сотникової в аматорському театральному гуртку. За рік вона вийшла за нього заміж, хоча батьки були не в захоплені від майбутнього шлюбу. Із церкви Іван Карпович привів молоду дружину в затишний одноповерховий будинок свого батька на вулиці Знам’янській, 13, у Єлісаветграді. Почалися 13 років сімейного життя.
У 1871 р. в один день епідемія холери забрала матір і батька Надії Карлівни. Молодшого брата, 9-річного Олександра, Надія взяла жити до себе.
Того ж року помер немовлям син-первісток Віссаріон. Та життя тривало. Один за іншим з’являлися малята:
Галя (1872),
Назар (1874),
Юрій (1876),
Микола (1877),
Катерина (1878),
Орися (Ярина; 1879).
Безсонні ночі батьків, хвороби, побутові клопоти; мамки, няньки, гувернантки. Мало того, 26-річний Іван Карпович мусив зайнятися господарством.
Як посаг, Надії Карлівні відійшли землі, які за дві тисячі рублів Карпо Адамович Тобілевич купив у вдови єлисаветградського священника Якова Курлова. Згодом навколо садиби на 200 десятин землі, що лежала в голому степу, виріс красивий хутір, як його називав Іван Карпенко-Карий – “оаза в степу”. Дістався молодим маєток Тарковських – хутір Кардашів із чималими боргами. Довелося Іванові Карповичу рятувати землю, а на п’ятсот рублів окладу колезького секретаря цього ніяк не вирішити, тому взяв кредит у банку. В майбутньому хутір Надія став «театральною столицею України», «українськими Афінами».
І все-таки молоді Тобілевичі знаходили час для громадських справ. Іван Карпович до 1876 р. очолював аматорський гурток при Земському благодійному товаристві у Єлисаветграді. Був і режисером, і артистом. Надія викроювала час грати у виставах аматорського гуртка, писати аранжування до українських пісень. Після війни 1877-1878 рр. разом із чоловіком допомагати пораненим і сім’ям загиблих. Тобілевичі разом з іншими небайдужими заснували місцеве відділення товариства «Червоного хреста», школу фельдшерів і медсестер, створили кілька пересувних лазаретів для поранених.
Та у 1876 р. важко захворіла старша дочка –у чотирирічної дівчинки на спині став рости горб. Потім хвороба скривила ніжку, повністю знерухомивши маля. Завжди усміхнена Галочка почала згасати. За порадою лікарів вирішили негайно везти Галю на лікувальні грязі (пелоїди), на лиман під Одесу. А Надія Карлівна була при надії, ось-ось мала народити п’яту дитину.
Іван Карпович разом із своєю матір’ю повіз до Одеси хвору. Вони оселилися за півверсти від лиману, в кимось залишеній землянці. Відрами батько носив лікувальні грязі для Галі на купіль, особисто купав доньку і стежив за температурою, носив чисту воду в землянку, рубав дрова для багаття, ходив у Одесу за продуктами. Мати варила обід, прибирала в курені, латала білизну, прала одяг. Спека, нескінченні відра, безгрошів’я, безнадія підточували. У бухті лиману Іван Карпенко-Карий познайомився з місцевими рибалками, допомагав їм закидати і витягувати волок. Одесити пригощали гостя юшкою, горілкою, давали Тобілевичу стільки риби, скільки той міг забрати.
Так пройшло літо 1876-го року. Сталося чудо, Галочці покращало. Восени Іван Карпович знайшов забуття: вдень – служба, вечорами – приємне спілкування у громадському міському клубі. Веселі збори, щедрі чаркування заставили задуматися. Іван Карпович ніколи не п’янів, додому повертався тверезим, хоч і напідпитку. Звісно, Надія все розуміла, переживала, але все носила в собі. Була щаслива, коли чоловік покинув клуб, повернувся до читання, сів за письменницький стіл. Залишаючись люблячою дружиною і чуйною матір’ю, до 1879 р. Надія Карлівна Тобілевич-Тарковська продовжувала брати участь у благодійних виставах Єлисаветградського аматорського театрального гуртка. Потім, мимоволі, її особиста артистична кар’єра відійшла на другий план, щоб і зовсім зійти нанівець. На щастя доля послала Івану Карповичу нового друга, лікаря Опанаса Івановича Михалевича (1848-1925), який переїхав з Києва. Тепер уже друзі приходили до Івана, до Опанаса на вечорниці: читали книги, співали, пригощалися борщем із раками, варениками з сиром, картоплею з салом.
Та ось свекруха Євдокія Зіновіївна Тобілевич віддала Богу душу. Загострилася хвороба Галочки, горб знову став рости, донечка зовсім перестала ходити. Мила щебетушка дратувалася, впадала в істерику, Галочка сама страждала і мучила інших.
От і зважилася 29-річна Надія Карлівна вирушити з Галочкою на лиман під Одесу. Сама-самісінька у холодній землянці доглядала за Галочкою: відрами тягала цілющі грязі з лиману для купелі, носила чисту воду, аби начисто помити дочку. Збирала, постійно рубала дрова, готувала гарячу їжу, ходила до крамниці за продуктами, прибирала в курені, прала забруднений одяг. Найняти когось у помічниці коштів не було. Там на лимані Надія Карлівна підхопила застуду, яка перейшла в запалення легень.
Залишившись в Єлисаветграді на господарстві без дружини, Іван Карпович був і нянькою, і сестрою милосердя, спав у одязі, харчувався нашвидкуруч. Це був час єврейських погромів. У його будинку облаштувався лазарет і притулок для кількох єврейських родин із дітьми, яких Іван Карпенко-Карий поселив у флігелі, на горищі, навіть у сараї. Довкола вирувало чуже горе, про свої біди ніколи було подумати.
Доволі швидко у Надії Карлівни запалення легень перейшло в сухоти. Іван Карпович не відходив від дружини. Всі сімейні заощадження пішли на лікарів і ліки.
11 травня 1882 р. в родовому хуторі Кардашівому Надія Карлівна відійшла в інший світ. Її поховали в родинному склепі на сільському кладовищі. Убитий горем Тобілевич на мармуровій надгробній плиті написав: «Надiйко, ти моя рiдненька! Навiщо ти мене лишила з дiтками дрiбними? Прилинь з того свiту i порадь, що менi робити. Мир праху твоєму! Люблячий чоловiк Iван.» У 1932 р. червоні окупанти поцупили надгробок і використовували як поріг при вході до сільради.
А за матір’ю пішла десятирічна Галя. Хвороблива дитина перегрілася на першому літньому сонці, від сонячного удару почалося запалення мозку і раптова смерть.
Із семи дітей четверо малят спочило біля матері: Віссаріон, Микола, Галина, Катерина.
Залишити відповідь